ВОІСТИНУ НАЦІОНАЛЬНА!

Питання, коли я вперше почув і полюбив пісні у виконанні лауреата Шевченківської премії, Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди, цілком можна віднести до риторичних. Здається, з колиски ‒ тоді колектив звався Державною заслуженою капелою бандуристів УРСР і очолював її народний артист СРСР, професор Олександр Міньківський, ‒ запали в душу “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Сусідка”, “Од Києва до Лубен”, “Чуєш, брате мій”, “Ой, дівчино, шумить гай” та, по суті, безліч пісень ‒ як народних, так і авторських. Перші враження від радіовиступів Дмитра Гнатюка, Бориса Гмирі, Івана Козловського, Петра Білинника, Діани Петриненко, Костянтина Огнєвого та багатьох інших теж були невіддільними від бандурного акомпанементу славетної капели. Зрештою, навіть “Місячну сонату” Людвіга ван Бетховена та “Серенаду” Франца Шуберта вперше почув саме у виконанні цього колективу (останній із названих творів у супроводі капели виконував українською мовою згаданий уже Костянтин Огнєвий).
Тож коли довідався про те, що 13 травня Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди виступить із концертом “Пісенна Україна” в Палаці культури міста Луцька, спомини дитинства озвалися з новою силою, і не відпускали впродовж усього дійства, яке розпочалося виконанням пісні “На зорі мене, мамо, збуди”. Багато хто її вважає народною, але, як розповів художній керівник та головний диригент капели, народний артист України Юрій Курач, твір був написаний 1958 року викладачем Ніжинського училища культури і мистецтв імені Марії Заньковецької Миколою Середою та поетом і педагогом Дмитром Головком. Юрій Володимирович, до речі, блискуче, з соковитим українським гумором, вів згаданий концерт, оголошуючи номери то безпосередньо перед глядачами (коли диригував сам), то за лаштунками (коли місію диригента виконував Олексій Бояр).
Тут же прозвучала й нова пісня Олександра Тищенка “Дорога додому” (пан Олександр – автор і музики, і слів), яку з почуттям виконали солісти капели Ярослав Великий і Данило Вербовецький. Іншу пісню О. Тищенка на вірші Великого Кобзаря “Зацвіла в долині червона калина” пан Ярослав представив разом із Денисом Кузіним. Узагалі роль солістів у колективі важко переоцінити ‒ кожен із них вносить свою “родзинку”, свою живинку у плин концерту, завжди приємно дивуючи слухача. От, скажімо, що ми відчуваємо найперше, коли звучить мелодійний вступ до пісні Анатолія Горчинського та Миколи Луківа “Росте черешня в мами на городі”? Напевно, як і авторові цих рядків, пригадується щемний композиторський голос незабутнього Анатолія Аркадійовича, і важко уявити чиєсь інше виконання. А поміж тим Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди і її соліст Ярослав Звєрєв явили надзвичайно цікаву інтерпретацію відомої пісні із застосуванням своєрідного “перегуку” соліста і хору. Так само і безсмертний твір Ігоря Білозора та Петра Запотічного “Ніби вчора”, здавалося б, невіддільний від неповторної манери виконання Героя України, лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, народного артиста України Василя Зінкевича та народної артистки України Оксани Білозір, у інтерпретації капели (солісти ‒ Денис Кузін та Ярослав Великий) набув нових яскравих барв та відтінків.
Як пояснив пан Юрій, увазі слухачів пропонувалися фрагменти з останніх за часом виступів капели, приурочених до Великодня, Дня пам’яті й примирення, Дня Матері. Тому, зрозуміло, що тема материнства була у згаданому концерті однією з лейтмотивних. Поряд із уже названими піснями, на диво природно прозвучав у супроводі бандур (соліст ‒ Юрій Галібін) і такий, на перший погляд, суто сучасний за ритмікою твір “Мамо” лідера популярного гурту “Скрябін”, незабутнього Андрія Кузьменка (або Кузьми, як його величали численні шанувальники). Очікуваним був і блок патріотичних (зокрема стрілецьких та повстанських) пісень, який склали “Тумани” Петра Свіста і Олександра Богачука (соліст – заслужений артист України Руслан Шевченко), “Гей, степами, темними ярами” Степана Малюци-Пальчинецького (солісти ‒ Ярослав Великий та Денис Кузін), “Зажурились галичанки” Романа Купчинського (солісти ‒ заслужений артист України Олексій Савчук та Олександр Нікулін), повстанський варіант української народної пісні “Соловію, рідний брате”.
Приємною несподіванкою було запрошення на сцену юної зміни ‒ ансамблю хлопчиків бандуристів “Любограй” Луцької музичної школи № 3 (художня керівниця ‒ Аліна Вихованець). У виконанні солістів Антона Мучича та Володі Каліша прозвучала “Запорізька похідна” (вважається народною).
Важко, ‒ та що там, просто неможливо! ‒ уявити Національну заслужену капелу бандуристів України імені Георгія Майбороди без українських народних пісень, які є окрасою цього найстаршого в нашій країні музичного колективу. Слухачам були запропоновані такі зразки українського пісенного фольклору, як “Ой дуб, дуба” (виконав секстет солістів капели), “Скрипка би не грала”, “Ти казала: прийди, прийди” (солісти ‒ Максим Мельник та Денис Кузін), “Одна гора високая” (соліст ‒ Максим Воловоденко), “Із сиром пироги” (солісти ‒ Артем Варивода, Максим Пер’ян та Максим Воловоденко), “Ой служив я в пана” (солісти ‒ заслужений артист України Олексій Савчук і Тарас Козьменко). Останні дві композиції сприймалися, як маленькі музичні вистави комедійного змісту.
Звучала того вечора й суто інструментальна музика ‒ присутні мали змогу почути “Мелодії до танцю” у виконанні на старосвітській бандурі лауреата міжнародних конкурсів Сергія Захарця, “Гуцульську фантазію” Анатолія Дубини та “Буковинські мелодії” Василя Попадюка, які представила оркестрова група капели (соліст ‒ лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Ігор Теуту).
З теплим вітальним словом до артистів звернулися заступниця міського голови Ірина Чебелюк та заступник голови Волинської обласної ради Григорій Пустовіт.
Життєрадісною кодою дійства стала пісня Ігоря Білозора та Вадима Крищенка “Ласкаво просимо”.
Не є прихильником надто пишних слів, але не побоюся сказати, що концерт “Пісенна Україна” став для лучан справжнім святом українського духу, українського мистецтва, і Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди вкотре підтвердила своє високе звання.

Ігор БЕРЕСТЮК

 

Хвала Богу та Богородиці в День Матері

Парадоксальні думки часом відвідують людину, зокрема під час слухання музики. От і автор цих рядків, неодноразово буваючи (причому водночас і по роботі, й за покликом серця ‒ в цьому мені справді поталанило) на концертах класичної й зокрема духовної музики, організованих Волинською обласною філармонією, щоразу замислюється: а чому б не надавати співакам і музикантам, окрім почесних мистецьких звань і премій, іще й медичні ‒ адже лікарські препарати зазвичай лікують хвороби тілесні, а музиці вдається проникати навіть не в душу, а в духовну царину, творячи диво зцілення ‒ бо ж одужуючи духовно, людина відчуває поліпшення й душевного, й навіть фізичного здоров’я…

Не був винятком і концерт із циклу “Alleluia”, що відбувся 9 травня, як зазвичай, у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римо-Католицької Церкви. Почався він, до речі, трохи незвично, з певним сюрпризом, без оголошення ‒ звуками гітари Андрія Громика, який зворушливо й задушевно виконав прелюдію до 1-ї частини сюїти “Собор” визначного парагвайського композитора і гітариста Агустина Барріоса. Твір, до речі, у стінах костелу прозвучав уперше. Це був яскравий пролог до всього дійства.

Підтвердженням сказаного вище стало виконання “Сентиментальної сарабанди” ‒ 3-ї частини “Простої симфонії” незрівнянного Бенджаміна Бріттена (я вже колись висловлював версію щодо впливу початку згаданого твору як своєрідного поштовху до написання відомої пісні Олександри Пахмутової та Миколи Добронравова “Ніжність”, яка після загибелі Юрія Гагаріна стала сприйматися як своєрідний реквієм, хоч була написана ще за життя космонавта), “Сарабанди” з Сюїти ре мінор для клавесина Георга Фрідріха Генделя, “Хоралу” Шевченківської лауреатки Ганни Гаврилець, і, звичайно, запам’ятався слухачам виступ молодої талановитої співачки Юлії Єфімчук, яка виконала під акомпанемент “Кантабіле” ще дві версії “Аве Марія” ‒ Джузеппе Верді та Франца Шуберта, а також “Алілуя” Вольфґанґа Амадея Моцарта. Артистка не просто співає ‒ вона ніби пише звукові ікони маріологічного змісту засобами свого сильного й водночас лагідного сопрано, гармонійно підтримуваного оркестровим супроводом.

Однією з особливостей “Кантабіле” є віртуозне володіння різними прийомами гри, і от, скажімо у шубертівському варіанті “Аве Марія” ми бачимо чудове поєднання традиційної гри на струнних смичкових інструментом із винахідливим доданням піцикато для дотримання ритму. Пригадується цей твір у виконанні незабутнього Робертіно Лореті, де в оркестровому супроводі виразно вчувалися звуки арфи. Подібного ефекту досягає й “Кантабіле”, акомпануючи Юлії Єфімчук. Імітація наявності в оркестрі щипкових інструментів просто блискуча в синтезі з чудовим голосом пані Юлії!

Народний артист України Василь Чепелюк додав нових барв у згаданий уже “звуковий іконопис”, представивши у концерті твір Ігоря Соневицького “Під Твою Милість прибігаємо” з циклу “Духовні співи”, в основі якого ‒ молитва-благання, просякнута християнським смиренням і довірою до Богородиці. Автор музики і співак не вдавалися до якихось надмірних ускладнень звучання чи мелодики – все було гранично просто, як і наставляв коринтян святий апостол Павло (“В Церкві говоріть зрозумілою мовою”), а саме тому ‒ надзвичайно щиро, мудро й зворушливо. “Аве Марія” Джуліо Каччіні (автора називаю за усталеною традицією) у вустах Василя Адамовича прозвучала ніби цілющий бальзам на серця розтривожених війною й пандемією українців і зокрема лучан…

А якщо говорити про апофеоз дійства, то ним по праву стало славнозвісне “Адажіо” Томазо Альбіноні (знову називаю автора за усталеною традицію; правда традиції тут превалює і, мабуть, завжди превалюватиме над правдою факту, якщо така є), яке, певен, не залишило б спокійною навіть найчерствішу людину. Висока скорбота з приводу хресної смерті Спасителя, надія на Його Воскресіння, пам’ять про всіх достойників, які полишили Земний План Буття геніально переплелися в цьому безсмертному творі. У світлій, космічній тузі (якщо таке порівняння можливе) скрипки Товія Михайловича та всіх інструментів (і, зрозуміло, музикантів) диригованого ним оркестру вчувалися не сльози безнадії й капітуляції перед обставинами, а сльози КАТАРСИСУ, після якого йдеш у життя очищеним і оновленим, словом – духовно зціленим, як і має бути на таких концертах.

Після завершення дійства ведуча Оксана Єфіменко подякувала духівництву храму ‒ “за унікальну можливість творити у цьому сакральному місці”, ‒ та слухачам, яких запросила на нові концерти Волинської обласної філармонії “Сподіваємось, ‒ мовила пані Оксана, ‒ що ці музичні молитви зміцнили нашу віру у Господа і Діву Марію, наповнили душу святістю і чистотою, співчуттям і любов’ю до ближнього”. 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

 

 

“BENEDICTUS”: ВРАЖЕННЯ ‒ НЕЗАБУТНІ

Коли на афіші бачиш імена лауреатів престижних всеукраїнських та міжнародних конкурсів Олени та Ігоря Мацелюхів, можна бути певним: спокійним слухача вони не залишать. Енергетика двох творчих сердець, помножена на правічну енергетику двох знакових для історії музики інструментів ‒ органа і флейти Пана воістину творить на концертах цього талановитого подружжя справжні дивá. Слухач ніби мандрує у часі, поринаючи то в епоху “короля органа” Йоганна Себастьяна Баха і його сучасників, то у сиву євангельську давнину, стаючи свідком найдраматичнішої сторінки історії християнства ‒ шляху Спасителя на Голгофу, його хресної смерті та Світлого Воскресіння. Церковна музика змінюється світською, але цей поділ суто умовний ‒ адже справжня музика (а іншої пані Олена та пан Ігор не грають) завжди високодуховна…
Концертна програма “Benedictus” (початкове слово католицького піснеспіву “Благословенний Господь, Бог Ізраїлів”), яку подружжя Мацелюхів представило 11 квітня у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римсько-католицької церкви, не стала винятком.
Саме на сакральне сприйняття виконуваних творів налаштувала присутніх у слові-пролозі ведуча дійства ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ наголосивши на знаковості дати концерту (в католиків ‒ Свято Божого Милосердя, у православних триває Великий піст), а першим твором, який Олена Мацелюх представила слухачам, був Grand Choeur з Меси cлаветного французького композитора і органіста ХІХ ст. Сезара Франка. Велична і красива, сповнена розмаїття емоцій та містичної глибини музика пана Сезара стала зразком для прийдешніх поколінь митців-музикантів Франції.
Щодо Йоганна Себастьяна Баха, то про нього можна мовити, перефразувавши Маяковського: “Коли ми говоримо «Бах», маємо на увазі “орган”, коли ж ми говоримо “орган”, найперше маємо на увазі Баха”. Тож концерти духовної (а особливо органної) музики майже неможливо уявити без творів великого німецького композитора. Три з них було представлено і на згаданому дійстві, причому спочатку були представлені Хорал із кантати № 147 та органна Пасакалія до мінор ‒ твір за мотивами 26‒28 глав Євангелії від Матвія, де йдеться про хресний шлях, розп’яття, Воскресіння й Вознесіння Ісуса Христа, цікавий ще й наявністю біблійної числової символіки (тема і 21 варіація ‒ 7х3). Токата ж і фуга ре мінор, за якою зазвичай і впізнається неповторний музичний почерк Й. С. Баха, прозвучала ближче до фіналу (передостанньою). Слухачі вкотре отримали чудову нагоду почути (у згаданому вище Хоралі) як блискучу гру Олени Мацелюх (до слова зазначу, що нещодавно пані Олена захистила в Чехії дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософії на тему “Сакральне і профанне в органній творчості композиторів України та Чехії”) так і флейту Пана, якою майстерно, по суті, віртуозно володіє Ігор Мацелюх. Цей чудовий дует (чи тандем) виконавців сповна виявив себе також у “Мелодії” з опери Крістофа Віллібальда фон Глюка “Орфей і Еврідіка” (пригадую, як мій батько, ставлячи свою першу в Луцьку виставу ‒ “Блакитні олені” Олекси Коломійця, ‒ використав як музичний лейтмотив саме згаданий твір Глюка), в “Роздумах” Жуля Массне із опери “Таїс”, у “Радості кохання” Фріца Крайслера та “Забутті” великого аргентинця Астора П’яццолли. Слухаючи поєднання-синтез флейти Пана з органом починаєш розуміти суть отого ефекту “машини часу”, який зазвичай присутній на концертах Олени та Ігоря Мацелюхів: уже у використанні згаданих інструментів закладений віщий перегук епох ‒ адже багатоцівкова флейта є найдавнішим пращуром “короля інструментів” (якщо “предком” вважати Ктесибіїв гідравлос). Автор цих рядків уже писав про лікувальний ефект музики, назвавши вплив органа ‒ на відміну від музикотерапії, ‒ “музикохірургією”. Дозволю собі ще одну метафору: флейта Пана і орган ‒ це інструменти-“мислителі”, “філософи”, чиє звучання налаштовує на роздуми про Вічне, тож виконання такої музики у стінах храму вважаю більш аніж доречним.
Сказане вище повністю стосується й сольних, суто органних виступів Олени Мацелюх. Коментуючи представлені в концерті твори, ведуча Оксана Єфіменко навела вельми промовисті слова пані Олени: в одному з інтерв’ю мисткиня зізнавалася: “Я просто не уявляю свого життя без органа. Граю кожен день. Коли у людини є мета, що втілюється в життя ‒ це неймовірні відчуття”. Підтвердженням цього є більш аніж 20 сольних програм музикантки, а якщо говорити про цей конкретний концерт, то впевнитись у рації Олени Мацелюх можна було, прослухавши такі композиції, як “Собори” з “24-х фантастичних п’єс” Луї В’єрна, “Benedictus” сучасного українського композитора Богдана Котюка (пригадую, як він вів концерт пані Олени у цьому ж костелі 12 травня 2018 року), Токату з Симфонії ре мінор Александра Гільмáнна та, власне, всі твори, які прозвучали впродовж дійства.
Завершився концерт уже згаданим “Забуттям” Астора П’яццолли у виконанні Олени та Ігоря Мацелюхів. Як відомо, в березні цього року музична спільнота і численні шанувальники творчості Великого Астора відзначили 100-річчя від дня його народження. Маестро здійснив справжню революцію у мистецькій свідомості, вивівши танго за межі танцмайданчика й трансформувавши у яскравий жанр академічної музики. І, попри дещо сумну назву твору композитора, маємо констатувати: такі концерти, як “Benedictus” забути неможливо ‒ як і все, що представляють Олена та Ігор Мацелюхи.

Ігор БЕРЕСТЮК

ПРО ПРАВДУ ЖІНОЧОГО СЕРЦЯ ‒ МОВОЮ ПОЕЗІЇ Й МУЗИКИ

Офіційно 8 Березня відзначається як Міжнародний день прав жінок і миру. Хто може заперечити проти цього? Особисто я з розумінням і повагою ставлюся до боротьби за людські права (зокрема й до феміністичних рухів), і мир потрібен усім як повітря (тільки з огляду на українські реалії – переможний мир, бо у противному разі це було б рабство). От тільки нічого не вдієш: скільки не згадуй тут Клару Цеткін, а чимало наших подруг продовжують сприймати цей день звично – як свято Весни, Краси і Любові, – а відсутність привітання на 8 березня - як вияв образливої неуваги. І хто подбає про їхнє ПРАВО саме на таке сприйняття? Цього року, як і торік, про це подбала Волинська обласна філармонія, запросивши лучанок саме у Міжнародний день прав жінок і миру до Палацу культури на літературно-мистецьке дійство під назвою “Правда жіночого серця”. Розпочався концерт, про який ітиметься далі, однойменною поетично-музичною композицією за творами визначної української поетеси Ганни Чубач у виконанні ведучої вечора – артистки розмовного жанру Волинської обласної філармонії, лауреатки премії імені Агатангела Кримського Оксани Єфіменко. Це був своєрідний камертон, який задав тон усьому подальшому дійству. Учениця Луцької музичної школи №1 імені Фридерика Шопена Анна Маковецька – лауреатка всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Її виступ переконливо свідчить про неабиякий творчий потенціал і вагомі перспективи. Зворушливо, проникливо виконала талановита юна співачка одну з найкращих українських пісень про Матір – славнозвісний твір Ігоря Поклада на вірші Бориса Олійника “Сива ластівка” (“Мамо, вечір догоря…”).
Блок із чотирьох пісень приготував у подарунок чоловічий вокальний квартет “Акорд” у складі заслужених артистів України Андрія Зарицького, Олега Гонтаря, Віктора Мрочка та Миколи Палія, виконавши – акапельно, – “Марічку” Степана Сабадаша і Михайла Ткача та всесвітньовідому серенаду Сміта з опери Жоржа Бізе “Пертська красуня” (перекладення для квартету Олега Гонтаря). Хто вже тільки не виконував ту ж таки “Марічку” (досить назвати хоча б три знакових імені - Дмитра Гнатюка, Олександра Таранця та Василя Зінкевича!), а хлопці з “Акорду” змогли знайти власні оригінальні барви, давши пісні ніби нові крила. Так само новаторським був підхід і до серенади Бізе – адже найчастіше ми чули її у сольному виконанні з музичним супроводом (найяскравіший український приклад – варіант Костянтина Огнєвого), а тут квартет і a cappella. Цікаво прозвучали у виконанні “Акорду” тако ж твори в інструментальному (мінусовому) супроводі – “Горить горобина” Олександра Злотника та Миколи Мельникова і “Пісня буде поміж нас” Володимира Івасюка. Експресивним, емоційно насиченим був і виступ солістки Волинської обласної філармонії Соломії Денисюк. Драматичну, навіть у чомусь трагічну пісню Миколи Мозгового на вірші Юрія Рибчинського “Минає день, минає ніч”, присвячену пам’яті Володимира Івасюка, певен, в інтерпретації Соломії за всієї своєї вимогливості сприйняв би навіть автор музики (і перший виконавець), якби був, ясна річ, живий і сидів того вечора в залі. Співачка теж наважилася взяти до свого репертуару цю композицію після, здавалося б хрестоматійних виконань Миколи Мозгового, Софії Ротару, Надії Шестак, Олександра Пономарьова та ін. і не прогадала анітрохи: Соломії Денисюк вдалося зробити її “своєю”, неповторною, подати власну версію переживань ліричної героїні. І, звичайно, чудовий синтез двох мелосів – українського і східного, – слухачі й слухачки змогли почути (і побачити) у запропонованому талановитою артисткою варіанті пісні Ігоря Білозора та Петра Запотічного “Коханий”. Як пристрасний гімн Любові упродовж усього концерту звучали у виконанні Оксани Єфіменко поезії Ліни Костенко, Олеся Лупія, Василя Симоненка, згаданої вже Ганни Чубач.
Не забарився з подарунками й народний артист України Василь Чепелюк. Світлим, глибоко ліричним настроєм була позначена пісня Олександра Злотника на вірші Анатолія Говорадла “Дякую, кохана”, супроводжувана зворушливими фотоілюстраціями на LED-екрані (про чудовий світлопис на цьому та й інших концертах варто було б повести окрему мову). І звичайно, дуже доречним було звернення до галицького ретро 30-х років, а саме до славнозвісного танго “Гуцулка Ксеня”. Навколо авторства цієї пісні й досі не вщухають дискусії, позаяк одні вважають, що й музику і слова написав відомий західноукраїнський композитор, автор однойменної (не так давно екранізованої) оперети Ярослав Барнич, інші вважають автором педагога зі Стрийщини Романа Савицького (на основі спогадів дружини Я. Барнича та порівняльного аналізу мелодій і текстових варіантів пісень “Гуцулка Ксеня” та “О, соловію” автор цих рядків дійшов того ж висновку, що й свого часу незабутній Степан Пушик, а саме: Роман Януарійович усе ж був причетний до створення “Ксені”, але лише як автор первісного тексту; автором же музики є таки Ярослав Барнич). Василь Адамович виконав найпоширеніший “народний” варіант (БЕЗ трагічного кінця) і в цьому мав цілковиту рацію – навіщо затьмарювати трагедіями (навіть пісенними) атмосферу свята? Мотив же самого танго (і неповторний тенор співака), гадаю, збудили у присутніх відчуття теплого смутку за літами юності, за ідеалом кохання і водночас надію на те, що далеко ще не все в цьому житті втрачено…
Виступ Василя Чепелюка не обмежився лише двома піснями: коли на сцену вийшла заслужена артистка України Галина Овсійчук, дует виконав пісні “Летять ніби чайки” Юдіфі Рожавської та Лади Реви і “Човен хитається” зі стрілецької лірики Романа Купчинського (артисти вдало ввійшли в образ, а в останній пісні навіть славно станцювали). Сама ж Галина Леонідівна з притаманною їй задушевністю представила слухачам пісню Миколи Халамая на вірші Дмитра Луценка “Я донька синьоокої Волині”, а також неабияк підняла настрій аудиторії жартівливою українською народною піснею “Ось бач, яка я”. Славетним “Танго кохання” Астора П’яццоли розпочав свій виступ Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (художній керівник – народний артист України, лауреат Міжнародної премії Фонду Міхаеля Стріхаржа “Жезл Йоганна Себастьяна Баха” Товій Рівець). На жаль, сам Товій Михайлович із поважних причин не зміг того дня бути на сцені, але незрима присутність Маестро все ж відчувалася на кожному кроці – у темпераменті й водночас блискучій внутрішній дисципліні музикантів, у їхньому вмінні миттєво навести контакт із залою. В українській мові є гарний військовий термін “вишкіл”. От саме наслідки цього благодатного вишколу й дають змогу музикантам “Кантабіле”, як бійцям культурного фронту, завжди “тримати марку” колективу, “марку Товія Рівця”. Оркестр блискуче проакомпанував лауреатці всеукраїнських та міжнародних конкурсів Анастасії Янцур, яка полонила слухацьку аудиторію своїм голосом та артистизмом, виконавши куплети Аделі з оперети Йоганна Штрауса “Летюча миша” та іскрометний “Поцілунок” Луїджі Ардіті, і, ясна річ, сповна показав себе в інструментальній музиці – Інтермеццо і танець із опери Жоржа Бізе “Кармен” та славнозвісна “Кумпарсіта” Герардо Матоса Родрігеса (виконувалася “на біс”), стали гідним апофеозом програми і, певен, запам’ятаються надовго, стимулюючи до нових таких зустрічей, тим паче, що після завершення дійства ведуча Оксана Єфіменко запросила присутніх на наступні концерти під егідою
Волинської обласної філармонії. Окрема дяка за постановку цього музичного свята (так, саме свята!) режисерці  проєкту – головній режисерці філармонії, заслуженій працівниці культури України Валентині Москалюк.

Ігор БЕРЕСТЮК

 

“ВЕСНЯНА ФАНТАЗІЯ” ДЛЯ ОРГАНА Й НЕБАЙДУЖИХ СЕРДЕЦЬ

Ніде правди діти ‒ весна вже тиждень обживає простори України, то пропонуючи нам притаманне цій порі року потепління, то знову обдуваючи крижаними вітрами. І попри те, що згадані вітри 7 березня дали про себе знати досить відчутно, у стінах Кафедрального костелу святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римо-католицької церкви панувала зовсім інша енергетика, позаяк там зібралися люди, небайдужі до музики, зокрема органної ‒ зібралися, щоб послухати, як звучить “король інструментів” під чутливими пальцями титулярного органіста костелу Петра Сухоцького.

Це далеко не перша зустріч лучан із відомим музикантом, як, до речі, й пан Петро має доволі широку географію виступів ‒ його таланту аплодували, окрім українських слухачів, також на концертах у Білорусі, Латвії, Естонії, Польщі, Австрії, Німеччини, Італії.

Ведуча дійства ‒ лауреатка премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ нагадавши присутнім про концерти фестивалю “LUCHESK ORGANUM” та знакові виступи на ньому митців із Франції, Хорватії, Чехії та України, підкреслила особливий символізм назви нинішнього концерту Петра Сухоцького ‒ “Весняна фантазія”: адже він відбувся за вісім днів до початку православного Великого посту. Згадала Оксана Анатоліївна й про орган німецького виробництва, встановлений у костелі 22 роки тому, навівши його основні характеристики.

Якщо орган, ‒ образно кажучи, ‒ “король музичних інструментів”, то великого німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха (1685‒1750) по праву вважають “королем” світового органного мистецтва.

З творів славетного Маестро, власне, й розпочався згаданий концерт – у виконанні Петра Сухоцького прозвучала Фантазія соль мажор та “Kommst du nun, Jesu, vom Himmel herunter” (“Ти зійдеш, Ісусе, з Неба”) з циклу “Шість Шюблерівських хоралів”.

Секрет творчого безсмертя Йоганна Себастьяна Баха відомий: усе своє життя Митець творив у ім’я Бога, його підхід до написання музики полягав у безнастанній молитві, розмові з Всевишнім. У розмові цій композитор сягав особливого духовного рівня, на якому стають неважливими конфесійні відмінності (адже Спаситель не створював ні конфесій, ні патріархатів – їх створили люди), і факт, що в католицьких храмах звучить музика лютеранина Баха, є найкрасномовнішим підтвердженням того, що Господь ‒ Єдиний.

Концерт “Весняна фантазія” містив у собі чимало відкриттів ‒ насамперед для  “неофітів”, які лишень прилучаються до сприйняття органної музики. Якщо ймення Баха у всіх на слуху, то твори, скажімо, Альфреда Калниня (1879‒1951; написання прізвища цього латиського композитора у спеціальній літературі іноді варіюється між “Калнинь” і “Калниньш”) відомі людям, глибше обізнаним у світовій органістиці, а творчість норвежця Б’ярне Слуґедала (1927‒2014) стала благодатним відкриттям і для автора цих рядків (знайти персоналію композитора у Мережі було доволі проблематично ‒ довелося звертатися за допомогою безпосередньо до Петра Сухоцького, за що йому окрема дяка). Взагалі, мало який інструмент (хіба що ще скрипка і саксофон) здатний так глибоко проникати своїм звучанням у людську душу, як орган. Причому все відбувається стрімко – оживають звуки під пальцями музиканта, й поліфонічна мелодія заповнює собою аудиторію, серця і свідомості слухачів. Не пригадую (вік, очевидно, бере своє), чи писав я вже про цілющі властивості класичної музики, але якщо писав, усе ж повторю: звучання струнних смичкових інструментів для мене співмірне з терапевтичним впливом, а от орган нерідко виступає в ролі хірурга ‒ проникаючи в душу людини, його звучання ніби відсікає (бува що й без анестезії) весь непотріб, що гнітив її й заважав духовному зросту.

Це можна сказати, либонь, майже про кожен твір органної музики з числа тих, що звучали в концерті – не стали винятками й Фантазія соль мінор згаданого Альфреда Калниня та Фантазія на норвезьку тему Б’ярне Слуґедала. Сильне враження справило Скерцето з циклу “24 п’єси у вільному стилі” відомого французького композитора і органіста знаменитого Собору Паризької Богоматері Луї В’єрна (1870‒1937) ‒ людини надзвичайно драматичної долі. Для тих, хто знає Мікаела Таривердієва (1931‒1996) лише за музикою до кінофільмів “Прощай!”, “Кохати…”, “Сімнадцять миттєвостей весни”, “Іронія долі, або З легкою парою” тощо, гадаю, таки несподіванкою було б почути  Арію з органного концерту №1 “Cassandra” (Кассандра ‒ ім’я легендарної троянської пророчиці, про яку, до речі, писала й Леся Українка в однойменній драматичній поемі), а поміж тим, Мікаел Леонович почав писати твори для “короля музичних інструментів”, іще навчаючись у Музично-педагогічному інституті імені Гнесіних, у класі славетного Маестро Арама Хачатуряна. Він ‒ автор трьох концертів для органа, десяти хоральних прелюдій (спільна назва – “Наслідування старих майстрів”), симфонії для органа “Чорнобиль”, тож виконання в концерті “Весняна фантазія” арії з “Кассандри” розкрило ще одну грань різнопланової творчості М. Таривердієва.

І, звичайно, справжнім сюрпризом прозвучала фінальна Фантазія на теми опери Жоржа Бізе “Кармен” відомого британського і американського композитора та органіста Едвіна Генрі Лємара (1865‒1934). Цей твір іще раз підтвердив вузькість і однобокість сприйняття органа широким загалом як інструмента суто культового, церковного призначення.

Після завершення дійства ведуча Оксана Єфіменко запросила присутніх на концерт “Правда жіночого серця”, який має відбутися 8 березня у Палаці культури міста Луцька о 18.00.

 

Ігор БЕРЕСТЮК