«Нова хвиля» українського відродження наприкінці вісімдесятих починалася на Волині з повернення забутих і народження нових традицій, Волинь стала колискою фестивального руху в Україні («Рок-культура 88», «Оберіг 89», Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня», фестиваль вистав за п’єсами Лесі Українки, Міжнародний фестиваль вертепів «Різдвяна містерія», «Соломяний дзвін», «Поліське літо з фольклором», « Стравінський та Україна»)
Всезнайко Ші доповнив наше спілкування і враження від фільму Тоні Палмера ( 195 хвилин, вийшов на екрани 27 червня 2006 року) новими цікавими подробицями про наміри ідеологів та засновників оновленого фестивалю (заснований 1877 року).
«Гуго фон Гофмансталь — поет, драматург і лібретист, у своєму меморандумі 1919 року сформулював місію фестивалю як «мистецьке примирення європейських народів». Зальцбург мав стати духовним і географічним «серцем серця Європи», де зникають політичні суперечності. Макс Рейнгардт — режисер та театральний візіонер стверджував: театр - не розкіш для багатих, а духовна пожива для зубожілого народу. Попри жахливий повоєнний голод та дефіцит будматеріалів у 1920 році, композитор та диригент Ріхард Штраус, диригент Франц Шальк та художник Альфред Роллер вважали культуру життєво необхідною для відновлення суспільства.
Відмовившись від формату звичайного муніципального чи придворного театру, вони звернулися до первісних містерій та релігійних традицій Австрії та Баварії. Народженням сучасного фестивалю 22 серпня 1920 року стала постановка середньовічної моралізаторської п'єси Гофмансталя «Ім'ярек» (Jedermann).
Через відсутність коштів на будівництво залу, виставу «Ім'ярек» показали просто неба на Соборній площі (Domplatz) перед Зальцбурзьким собором. Тимчасові дерев'яні трибуни змайстрували з дощок колишнього табору для військовополонених. Сама архітектура барокового міста Моцарта стала невіддільною частиною театральної дії та музичної гармонії.
Завдяки цій місії Зальцбурзький фестиваль швидко вийшов за межі суто музичного заходу, перетворившись на головний європейський культурний форум, що рятував австрійську ідентичність у міжвоєнний період.
Яку роль у розвитку фестивалю відіграла музика Вольфганга Амадея Моцарта?
Всезнайко Ші: Музика Вольфганга Амадея Моцарта стала головним художнім фундаментом, репертуарним ядром та ідеологічною опорою Зальцбурзького фестивалю. Для засновників проєкту після 1918 року постать композитора та його твори мали вирішальне значення. Моцарт, який народився в Зальцбурзі, став головним символом австрійського культурного генія та духовної величі, яка вистояла попри політичний крах.
Гуго фон Гофмансталь вважав Моцарта «найбільшим європейцем» серед композиторів. Його музика поєднувала австрійські, німецькі та італійські традиції. Це ідеально відповідало головній меті фестивалю — культурному об'єднанню та примиренню повоєнної Європи.
Поки Байройтський фестиваль у Німеччині залишався осередком важкої, монументальної та часто націоналістичної музики Ріхарда Вагнера, Зальцбург свідомо обрав Моцарта. Його творчість уособлювала легкість, гуманізм, гармонію та всесвітній мир.
Перші два роки фестиваль тривав без оперних вистав через брак коштів. Проте вже у 1922 році Ріхард Штраус та Франц Шальк відкрили оперну історію фестивалю, представивши виключно чотири шедеври Моцарта: «Дон Жуан», «Весілля Фігаро», «Così fan tutte» («Так чинять усі») та «Викрадення із сералю».
Йшлося про абсолютно новий, очищений від провінційної рутини стандарт виконання творів композитора. Завдяки залученню найкращих сил Віденської державної опери та Віденського філармонічного оркестру, Зальцбург швидко завоював статус світової столиці моцартівського виконавства.
Окрім масштабних опер, фестиваль відродив традицію виконання інструментальної музики композитора у автентичних локаціях. Традиційні «Серенади в резиденції» (Residenz-Serenaden) виконувалися у двориках та залах палацу зальцбурзьких архієпископів, відтворюючи атмосферу епохи Моцарта. Зальцбург із локального провінційного містечка став міжнародною музичною сценою для класичного мистецтва, а сам фестиваль — брендом світового масштабу.
Яку роль відігравали локації міста у відтворенні атмосфери епохи Просвітництва?
Всезнайко Ші: У перші повоєнні десятиліття Зальцбург сприймався засновниками фестивалю не просто як географічна точка, а як унікальний архітектурний заповідник Просвітництва та бароко, здатний повернути Європі втрачену гармонію. У часи економічної кризи 1920-х років міські локації перетворилися на природні декорації, матеріалізували ідеї раціональності, краси та гуманізму XVIII століття через три ключові простори.
Соборна площа (Domplatz) - театр під відкритим небом, де фасад Зальцбурзького собору архітектора Сантіно Соларі, уособлював ідеальні геометричні пропорції, симетрію та світло — фундаментальні естетичні цінності епохи Просвітництва. Постановка п'єси «Ім'ярек» (Jedermann) просто неба інтегрувала архітектуру в дію. Фінальний заклик смерті лунав не зі сцени, а з веж собору та сусідньої фортеці Гогензальцбург. Місто ставало живим партнером акторів, створюючи ілюзію ідеального гармонійного всесвіту, де панує вищий лад.
Літня школа верхової їзди (Felsenreitschule). Колишній кар'єр, перетворений архітектором Йоганном Бернгардом Фішером фон Ерлахом на манеж, уособлював ідею про те, що людський розум здатний приборкати та облагородити дику природу (в даному випадку — скелю Менхсберг). Макс Рейнгардт почав використовувати цю унікальну локацію з 1926 року. Аркади, висічені безпосередньо в скелі, забезпечували природну гру світла й тіні. Це створювало відчуття автентичності без застосування штучних, фальшивих театральних ефектів.
Палац Леопольдскрон (Schloss Leopoldskron), збудований у 1736 році, став резиденцією Макса Рейнгардта і «мозковим центром» фестивалю. Тут відродили традицію просвітницьких художніх салонів. Рейнгардт використовував зали палацу та його французький регулярний парк (зразок суворої геометрії Просвітництва) для камерних вистав. Глядачі переходили з кімнати в кімнату слідом за акторами. Це руйнувало бар'єр між мистецтвом і життям, повертаючи суспільство до ідеалів вишуканого інтелектуального дозвілля XVIII століття.
Василь Ворон
