- Деталі
Про Академічний симфонічний оркестр Тернопільської обласної філармонії автор цих рядків чув неодноразово. Ще б не чувати – адже за період своєї творчої діяльності колектив підготував і виконав більш аніж 160 концертних програм, брав участь у Міжнародних та регіональних фестивалях, здійснив успішні гастрольні поїздки як по Україні (Київ, Рівне, Луцьк, Житомир, Хмельницький, Івано-Франківськ, Чернівці, Вінниця, Мукачево), так і за кордоном (Франція, Німеччина, Бельгія, Польщі), започаткував вечори української музики в обласній філармонії, окрім того, активно й широко пропагує класичну музику (і українську, й зарубіжну), виступаючи з концертами по районних центрах Тернопілля. З оркестром співпрацювало чимало видатних постатей у світі музики – якщо назвати диригентів, то це, зокрема, Герой України, народний артист України, Лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, академік Мирослав Скорик; народний артист України, академік Ігор Пилатюк; заслужена артистка України Оксана Мадараш, заслужений діяч мистецтв АР Крим Ігор Каждан, Вінстон дан Фогель (США), Клаудіо Ванделлі (Швейцарія), Кжезімір Дебскі (Польща), доктор Войцех Мрозек (Польща), Анна Бінневег (США) та ін., а серед солістів – Герой України, народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка М. Стеф’юк, народні артисти України Етелла Чуприк, Олександр Гурець, Олександр Дяченко, Сергій Магера, Валентина Степова, Ярослав Лемішка, Наталія Лемішка, Стефан П’ятничко, Роман Вітошинський, Любов Ізотова; заслужені артисти України Оксана Рапіта, Богдана Півненко, Андрій Шкурган, Назарій Пилатюк; лауреати міжнародних конкурсів Олександр Саратський, Лідія Футорська, Олег Маловічко, Євген Кострицький, В’ячеслав Зубков (перелік далеко не повний), чимало інших виконавців з України, Італії, Швейцарії, Японії, Вірменії, Австрії, Великої Британії, США…
Та, народна мудрість слушно мовить: “Краще один раз побачити, аніж сто разів почути”. Відвідавши концерт Академічного симфонічного оркестру Тернопільської обласної філармонії, який відбувся 17 червня у Палаці культури міста Луцька, маю, щоправда дещо уточнити цей афоризм: “Краще один раз побачити й почути наживо, аніж сто разів чути «про» й слухати в записах”.
17 червня виповнилося 136 років від дня народження видатного композитора й дириґента українського (ведуча – заслужена артистка України Адріана Онуфрійчук, – наголосила: “козацького”) походження Ігоря Федоровича Стравінського. На честь цієї знакової для історії вітчизняної й світової музики дати оркестр виконав Руський танець із балету І. Стравінського “Петрушка”.
Взагалі концерт варто було б охарактеризувати як музичні подорожі в часі й просторі (щось схоже, хоча й не зовсім тотожне, автор цих рядків відчував під час блискучих виступів “Тріо з Галичини” в листопаді минулого року у Волинському академічному обласному театрі ляльок), і пані Адріана узяла на себе роль досвіченого гіда у цих мандрівках. Щойно стихли акорди “Руського танцю”, а вже запахло холодним солоним морським вітром, Північчю, Скандинавією – аякже, таж зараз звучатиме музика Едварда Ґріґа, композитора, котрий зумів зробити норвезьку музику явищем європейського і світового масштабу. Концерт для фортепіано з оркестром ля мінор, оп. 16, написаний під час перебування композитора в Данії – це твір-ювіляр (цьогоріч виповнюється 150 років із часу його написання). І, чесно кажучи, важко знайти більш скандинавські, більш норвезькі, більш ґріґівські твори, аніж музика до драми Генріка Ібсена “Пер Ґюнт”, до п’єси Бйорнстерне Бйорнсона “Сигурд-хрестоносець” і цей концерт. Звучання оркестру ніби уособлює суворе, холодне начало – так і уявляються похмурі, неприступні скелі над морем, важкі хмари, які затуляють сонце і, – як контраст, – теплі сплески фортепіано, що спочатку протистоять холоднечі, а потім ніби розчиняють її в собі. Створюється не лише типовий варязький пейзаж, а й портрет людини, яка зросла в цьому суворому краї, й у якої за зовнішньою холодністю ховається внутрішнє тепло (як у популярній пісні 60-х років: “На поверхности лёд, а под ним протекает горячий Гольфстрим”). Партію фортепіано в цьому концерті виконувала випускниця Луцької музичної школи №1 імені Фридерика Шопена (клас заслуженого працівника культури України Ірини Циганкової), лауреат міжнародних і всеукраїнських конкурсів Анна Єфіменко, і, варто сказати, юнка не просто грала (і грала чудово), а й творила в сукупності з оркестром зримий образ норвезької душі.
А це вже Відень. Місто, асоційоване з багатьма великими композиторами, і серед них – батько й син Штрауси (причому і звалися однаково – Йоганами). Австрія зустріла слухачів-“мандрівників” майже в буквальному сенсі “Громом і блискавкою”. Саме таку назву має славнозвісна полька-галоп Йогана Штрауса-сина. Литаври імітували грім досить схоже, але загальна мелодія й ритм наштовхували на думку, що гроза в цьому випадку не стихійне лихо, а довгоочікуваний дарунок природи після сухості, викликаної альпійським вітром феном (австрійці кажуть, що два дні фену варті двох тижнів сонця).
Символом і неофіційним гімном австрійської столиці по праву вважається вальс Йогана Штрауса-сина “На прекрасному голубому Дунаї”. Гроза минула, знову світить сонце (власне багато хто називає музику Штрауса саме “сонячною”), а Дунай плинно несе свої води до Чорного моря. І враз згадалося рідне: “Тихо, тихо Дунай воду несе”. Дивного в цьому нема нічого – адже Дунай і Карпати єднають Австрію з Україною…
Після вальсу – знову полька, яка має “Трік-трак”, точніше “Тріч-трач”. Названо її так, хоч як дивно, зовсім не на честь відомої гри, яка зветься у нас “короткими нардами”. Як можна довідатися зі статті Олексія Забазнова на сайті http://www.zabaznov.ru/strauss/muz/triktrak.htm, “Тріч-трач” на віденському діалекті німецької мови означає балаканину або плітки. Оскільки поняття “плітки” забарвлене неґативно, а музика Йогана Штрауса такої енерґетики аж ніяк не несе, тому схильний трактувати назву просто як легку розмову, яка ні до чого не зобов’язує. Хоча ні, все ж зобов’язує – вслухатися у музику великого австрійця, яка має дивовижну здатність створювати позитивний настрій.
Італію у згаданій мандрівці представила музика відомого автора неаполітанських пісень Вінченцо Ді К’яра. Пісню “Ла спаньйола” (“Іспанське болеро”) виконала солістка Тернопільської обласної філармонії Оксана Малецька. Далі шлях слухачів проліг до Франції – прозвучали фраґменти балетної сюїти Шарля Ґуно з опери “Фауст” та “Наваррський танець” із балетної сюїти з опери Жуля Массне “Сід”.
Після того настав час України, і знову Оксана Малецька радувала нас своїм чарівним сопрано. Іскрометна “Ґандзя” Дениса Бонковського і зворушливий “Дніпровський вальс” Ігоря Шамо на вірші Валерія Курінського, гадаю, нікого не залишили (та й не могли залишити) байдужим…
Далі – Німеччина, Йоганнес Брамс. Головний дириґент оркестру – заслужений діяч мистецтв України, лауреат обласної мистецької премії імені С. Крушельницької Мирослав Кріль, – виявив себе не лише як висококласний мастер своєї справи (це видно було впродовж усього концерту), а й як людина, наділена винятковим почуттям гумору. Так, дириґуючи “Угорським танцем №5”, Мирослав Михайлович запропонував слухачам виступити у ролі “оркестрантів” і виконати партію на відомому “ударному інструменті”, який має прозаїчну назву “долоні глядачів”. Тож дириґував не лише оркестром, а й залою, вказуючи виразними жестами, коли вступати зі своїми оплесками, а коли припиняти. Побачивши, що це сподобалося присутнім, він виконав іще дві “бонусні” композиції з творів батька і сина Штраусів і не лише закликав залу знову “допомогти з супроводом”, а й виступив, – разом із музикантами-духовиками, – у ролі… бек-вокаліста.
На цій мажорно-гумористичній ноті музична подорож добігла кінця.
Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
Налагодження зв’язків між філармоніями України та країн Європи, Азії, Америки, з яскравими виконавцями світового значення нині є надзвичайно актуальним питанням з огляду на те, що це, по суті, передумова успішної інтеграції України у європейський і світовий мистецький простір. Тож проекти, орієнтовані на цей вагомий результат, природно, викликають у шанувальників музики – і, ясна річ, у самих музикантів, – неабиякий інтерес. Саме до таких знакових проектів належить Фестиваль Фонду Міхаеля Стріхаржа “Даль Арко” в Україні, який цьогоріч – 5–7 червня, – проходив у Луцьку.
Перша концертна урочистість відбулася 5 червня у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла. На її початку ведуча Оксана Єфіменко докладно розповіла про постать та діяльність Міхаеля Стріхаржа – видатного європейського музиканта, й діяча культури, блискучого скрипаля, професора Академії музики в Гамбурзі, академіка Міжнародної академії наук і мистецтв ООН у Нью-Йорку, першого почесного професора Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, почесного професора й почесного доктора національних університетів і національних музичних академій Польщі, України, Росії та Казахстану, почесного члена найстаріших і найвизначніших музичних товариств (зокрема імені Генріка Венявського у Польщі й Ріхарда Вагнера в Німеччині), голову і члена журі багатьох вагомих музичних конкурсів у країнах Європи, Азії та Америки, удостоєного за видатні заслуги в розвитку європейського мистецтва та міжнародної культурної співпраці вищих державних орденів Німеччини, Франції, Англії, Росії, Туреччини й Казахстану, а також звання лауреата міжнародної премії в галузі мистецтва ”International Art Award – Olympus”. Будучи народженим 1946 року у Відні, вирісши у Львові, отримавши музичну освіту у Львові та Новосибірську і впродовж багатьох років мешкаючи в Німеччині, Міхаель Стріхарж завжди підкреслює, що він є українським музикантом.
Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник – народний артист України Товій Рівець) розпочав свій виступ вступом до “Серенади” Петра Чайковського. Однак факт, що Маестро Міхаель Стріхарж з’явився на світ у будинку на площі Карлсплац, під яким знаходиться могила Антоніо Вівальді, по суті, зумовив акцент на творчості великого італійця у концерті, який звучав того вечора в стінах костелу. Зворушливі переливи флейти у “Largo” (Софія Свіст володіє інструментом просто блискуче – це ж можна і треба сказати про кожного з музикантів “Кантабіле”), cонячні сплески смичкових, м’який ритм клавесина (такі характерні для мистецького почерку А. Вівальді) у Концерті для струнних і чембало, мабуть, ще довго відлунюватимуть у серцях слухачів.
І, ясна річ, не могла не прозвучати музика славетного Йогана Себастьяна Баха. Керівник “Кантабіле” – народний артист України Товій Рівець, – перед виконанням токати і фуги ре-мінор навів крилатий вислів композитора Фелікса Мендельсона-Бартольді, суть якого полягає в тому, що навіть якщо життя забрало в людини віру, надію, любов, єдиний твір Баха здатен усе повернути.
Згадану вже Токату і фуґу ре-мінор (як і Арію з оркестрової сюїти №3) авторові цих рядків випадало слухати неодноразово. Але твори композиторів-класиків й різняться від ерзац-музики саме тим, що до них треба час від часу повертатися – тоді завжди відкриватиметься щось нове, чого не помічав раніше (це так, як до Старого й Нового Заповітів Біблії вірянину-християнину, до Корану – мусульманину, до Тори й Танаха – юдеєві, до Вед – індусові і т. д. потрібно звертатися постійно, і незбагненні раніше смислові пласти сакральних текстів поступово стануть зрозумілими). Так, наприклад, чимало хто з медиків дійшли висновку про психотерапевтичну дію класичної музики – досить подумки “сконцентрувати” мелодію там, де болить (особливо, якщо біль має нервовий характер), уявити, що музика саме т а м звучить. Містика? Але на власному досвіді переконався – це п р а ц ю є, і чудово знімає стреси, як у нашому житті аж ніби забагато…
Під час урочистої, церемоніальної частини дійства президент Фонду “Даль Арко” Міхаель Стріхарж оголосив про надання Міжнародної премії “International Art Award – Johann Sebastian Bach” (з врученням Жезла Йогана Себастьяна Баха) керівникові Академічного камерного оркестру Волинської обласної філармонії “Кантабіле”, народному артистові України Товію Рівцю, якого назвав найкращим скрипалем, найкращим диригентом, найкращим музикантом, найкращою людиною, й додав, що Луцьк і Україна щасливі мати в себе митця такого рівня, як Товій Рівець. Директор Волинської обласної філармонії Cергій Єфіменко вручив панові Міхаелю диплом Почесного президента Академічного камерного оркестру “Кантабіле”.
Знаменита “Глорія” Антоніо Вівальді у виконанні Академісного камерного оркестру “Кантабіле” (очолюваного тепер уже лауреатом Міжнародної премії імені Йогана Себастьяна Баха Товієм Рівцем) та Архієрейського хору “Оранта” Свято-Троїцького кафедрального собору УПЦ Київського патріархату (керівник – заслужений діяч мистецтв, професор Василь Мойсіюк) піднесла слухачів на неозорі висоти, де душа розмовляє з Богом та Ангелами, то каючись у гріхах, то просячи допомоги, то дякуючи за послані з Неба блага. Сопрано Ганни Зарицької, альт Вікторії Чайки, спів хору в цілому були ніби учасниками таїнства творення Космічної, Божественної Музики. Не знаю, як кому, а мені уявлялося зоряне небо, Чумацький Шлях, і здавалося, що музика лине саме звідти, а на думку прийшли слова героя роману Миколи Руденка “Сила Моносу” – філософа Мирона Гриви: “... в центрі нашої Га-
лактики живе не «чорна діра», як дех-
то гадає, – там живе Христос...”
Саме таким могутнім акордом завершився цей концерт, що відбувся за сприяння Волинської обласної філармонії, Управління культури Волинської обласної державної адміністрації та єпископату Луцької дієцезії Римо-католицької церкви, який надав для цього приміщення храму. І справді, як мовила наостанок ведуча Оксана Єфіменко, хочеться вірити, що збудеться закодоване у “Глорії”:“Слава Богу на висоті, на землі мир і у людях добра воля”.
Наступний день розпочався майстер-класом, який Міхаель Стріхарж провів у Волинському коледжі культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського, а ввечері до Палацу культури міста Луцька завітали любителі фортепіанної музики й зокрема шанувальники дивовижного таланту народної артистки України Етелли Чуприк. Цю позначену особливою Божою іскрою жінку називали в дитинстві “вундеркіндом” (згодьмося, далеко не кожен у п’ятирічному віці міг мати перший сольний концерт), а нині величають “піаністкою-віртуозом” і навіть “богинею фортепіано”. Найпершим твором, виконаним у луцькому концерті була Соната №8 ля-мінор Вольфґанґа Амадея Моцарта. Це перша з двох сонат, написаних у мінорній тональності (друга – Соната для фортепіано №14). Створив її композитор у 1778 році в один із найважчих моментів свого життя – після смерті матері.
Після того як прозвучав згаданий вище твір, ведуча дійства Оксана Єфіменко запросила до слова Маестро Міхаеля Стріхаржа, котрий захоплено відгукнувся про талант і майстерність Етелли Чуприк, сказав, що пам’ятає її ще студенткою, Вагнерівською стипендіаткою на фестивалі музики Ріхарда Ваґнера в Байройті, після чого настала урочиста мить вручення Етеллі Олександрівні Міжнародної премії “International Art Award – Richard Wagner”. “Дуже зворушена, що маю честь отримати таку високу нагороду”, – мовила Етелла Чуприк одразу після церемонії. І, зрозуміло, питання про те, який твір грати наступним, уже не стояло – звичайно, що “Смерть Ізольди” з опери Ріхарда Ваґнера “Трістан та Ізольда”, точніше, фортепіанну транскрипцію цього епізоду, здійснену іншим геніальним сучасником композитора – Ференцом Лістом. Власне вручення Ваґнерівської премії з наступним виконанням позначеної іменами двох Геніїв “Смерті Ізольди” стало блискучим переходом від теми Ваґнера до теми Ліста. “Сонет Петрарки №104” Ференца Ліста дав змогу слухачам здійснити уявну мандрівку в часі – перенестися з середньовічних лицарських часів у Раннє Відродження, коли жив і творив славетний представник італійського Ренесансу Франческо Петрарка.
З великим пієтетом ставиться Етелла Олександрівна до спадщини Фридерика Шопена. “Душа Шопена, – говорить піаністка, – це абсолютний ексклюзив у романтичній музиці. Великі знавці писали, що якби Моцарт жив далі, то писав би так, як Шопен. Переходити на «ти» з Шопеном не можна, його інтелігенція в тому, що кожна нота щось означає”. В цьому присутні мали нагоду пересвідчитися, слухаючи Баладу № 4, оп. 52.
Фінальним же акордом дійства став Концерт №1 для фортепіано/клавіру з оркестром Йогана Себастьяна Баха. Виконала його лауреат Міжнародної премії “International Art Award – Richard Wagner”, народна артистка України Етелла Чуприк у супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (диригував керівник колективу – лауреат Міжнародної премії “International Art Award – Johann Sebastian Bach”, народний артист України Товій Рівець). І знову приємно дивувала злагодженість і гармонія, коли жоден із виконавців “не тягнув рядно на себе”, а всі являли єдиний творчий організм. Виступи Етели Чуприк та оркестру “Кантабіле” неодноразово супроводжувалися оваціями й вигуками з залу: “Браво!”, “Молодці!”, “Дякуємо!”
Завершився фестиваль 7 червня концертом-конкурсом молодих виконавців – учасників ХVII конкурсу Фундації Міхаеля Стріхаржа для молодих виконавців.
Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
У сучасних засобах масової інформації, зокрема в Інтернеті, можна знайти чимало повідомлень про дітей із надзвичайними здібностями. Колись їх звали “вундеркіндами” (“диво-дітьми”), нині, не без участі езотериків, набув популярності термін “діти індиго” (за твердженнями ясновидців, саме такий колір має аура цих феноменів). Хтось із таким визначенням погоджується, хтось – заперечує, але проіґнорувати факти існування 12-річних студентів вишів, 10-річних чемпіонів, 8-річних музикантів-віртуозів і т. д., далебі, важко. Вони є – більше того, були споконвіку. Хрестоматійною на сьогодні стала історія про юного Вольфґанґа Амадея Моцарта, котрий у 6 років грав на клавесині, скрипці і вже пробував сили у творчості. Про неабиякі музичні здібності багатьох сучасних дітей можна чимало прочитати в Мережі й поза нею. Та, перефразовуючи відому примовку, скажу: краще один раз побачити і почути, аніж сто разів прочитати…
Така нагода трапилася авторові цих рядків 23 травня. Саме тоді в Художньому музеї міста Луцька відбувся концерт “Музична спадщина Європи”, приурочений до Дня Європи, що цьогоріч відзначався в нашій країні 19 травня. Учасницями-солістками стали двоє піаністок – учениць Луцької музичної школи №1 імені Фридерика Шопена, – юних, але вже визнаних не лише на Волині й в Україні, а й за кордоном. Це лауреати міжнародних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів Тереза Верзун-Ролінгер і Анна Єфіменко.
Ведучою дійства того дня була наставниця обох музиканток – талановитий педагог, заслужений працівник культури України, викладач згаданої вище школи Ірина Циганкова. Після короткого вступного слова директора Луцького художнього музею (й теж заслуженого працівника культури України) Зої Навроцької Ірина Вадимівна почала свою розповідь із наймолодщої виконавиці – Терези Верзун-Ролінгер.
Терезі усього 8 років, але попри такий юний вік, на її рахунку чимало серйозних перемог у музичних конкурсах як у нашій державі, так і у ряді країн Європи (Польща, Угорщина, Сербія, Бельгія тощо). Минулоріч вона отримала титул “Людина року” в номінації “Юна гордість року”.
Приємний подив викликав і репертуар, власне, не так самі твори (досить складні й, я б сказав, не дитячі), як підхід самої Терези до їх виконання – зрозуміле для митця, незалежно від віку, хвилювання вона вдало змогла подолати, перевівши його в площину емоційного переживання музичної теми кожної з композицій. Адже не секрет, що можна навчитися грати досить пристойно, дотримуючись необхідної тривалості нот, крещендо і димінуендо в потрібних місцях і т. ін, але далі суто технічної вправності не піти. Зовсім не так у нашої юної музикантки: який би твір не звучав – чи це буде “Сарабанда” з “Партіти ля мінор” Йогана Себастьяна Баха, чи “Юнацький етюд, ор.1 №4” (“Мазепа”) Ференца Ліста, чи “Полонез соль мінор” Фридерика Шопена (геніальний польський композитор – патрон Луцької музичної школи №1, – написав цей твір… у Терезиному віці), чи “Етюд ор. 42 №3” Олександра Скрябіна, чи “Дві закарпатські новелети” Богдани Фільц, а чи “Прелюдія” Людмили Шукайло, – всюди бачимо точну передачу характеру композиції й задуму автора – акцент завжди ставиться не на виконавцеві, а на композиторові. А ще – завжди відчувається дух часу, коли було створено мелодію: якщо це бароко – то бароко, якщо романтизм – то романтизм, якщо “срібний вік” – то “срібний вік”, якщо сучасність – то сучасність.
Якщо Тереза Верзун-Ролінгер за віковою категорією все ж належить до періоду дитинства, то Анна Єфіменко стоїть уже на порозі ранньої юності. Вона – випускниця Луцької музичної школи № 1 імені Фридерика Шопена. У свої 15 Аня активно концертує як піаністка, виступаючи й сольно, і з оркестрами (зокрема з Академічним камерним оркестром “Кантабіле”), чим може похвалитися далеко не кожен її ровесник. За плечима у юної музикантки теж чималий досвід участі й перемог у регіональних, всеукраїнських та міжнародних музичних конкурсах і фестивалях – зокрема таких, як “Золоті нотки”, “Шопенівська весна”, “Нові імена України”, “Каштановий рояль”, VII міжнародний піаністичний конкурс “Молоді віртуози” імені К.Черні та багатьох інших. Їй також радо аплодують вітчизняні й зарубіжні глядачі (нещодавно Анна Єфіменко повернулася зі Швейцарії).
У концерті “Музична спадщина Європи” юна піаністка виконала “Прелюдію і фуґу B-dur” з 1-го тому “Добре темперованого клавіру” Йогана Себастьяна Баха, “Сонату Еs-dur” Йозефа Ґайдна, “Великий етюд №5 мі мажор” Ференца Ліста, два твори Фридерика Шопена – славнозвісний “Вальс, ор. 64 №2 до-дієз мінор” та “Полонез до-дієз мінор”. Прозвучали також “Прелюдія до-дієз мінор” Сергія Рахманінова і, – як своєрідний “бонус”, – “Токата” Юрія Шамо. Відчувалося, що Анна відчуває себе однаково впевнено в різних стилях, намагаючись віднайти у кожному творі свою “родзинку” й донести її до слухача – при цьому вона так само ставить у центр не себе, а композитора, твори якого виконує. Звідси отой неповторний ностальгійний щем, який вирізняє музику Шопена з-поміж інших, звідси – та могутня енерґетика, яка дає змогу з перших же акордів упізнати Баха, звідси грайливі нотки, притаманні згаданій сонаті Ґайдна. Та що там говорити!..
Коли слухав обох дівчат, мимоволі заплющував очі, й здавалося, що за роялем – дорослі люди (була присутня ота ілюзія легкості виконання, яка є ознакою професіоналізму музиканта). І в той же час згадувалася євангельська притча про таланти, які не можна закопувати. Який би феноменальний не мала людина дар від Бога, вона не повинна пускати його на самоплив, а мусить розвивати, відшліфовувати його шляхом безнастанної праці. Саме такий підхід бачимо у Терези Верзун-Ролінгер та Анни Єфіменко, і в цьому – велика заслуга їхньої наставниці – Ірини Вадимівни Циганкової та, зрештою, і всіх педагогів високої проби, які працюють, не покладаючи рук, у Луцькій музичній школі №1 імені Фридерика Шопена.
Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
Концерти, що періодично відбуваються у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла в Луцьку давно вже стали невід’ємною частиною музичного життя нашого міста. Люди йдуть туди не просто послухати чудову класичну музику – адже це храм, і будь-яке духовно-мистецьке дійство в його стінах набуває сакральних рис, стаючи своєрідним таїнством. Тим паче, якщо це концерт органної музики…
Саме на концерт відомої львівської органістки Олени Мацелюх автору цих рядків поталанило завітати 12 травня. Уже перші слова ведучого – визначного композитора і музикознавця зі Львова Богдана Котюка, – налаштували слухачів саме на отой сакральний, релігійно-піднесений настрій: “Тут звучатимуть твори во славу Господа”. І перший же твір, яким відкрився концерт, підтвердив рацію слів поважного гостя. Це був славнозвісний християнський гімн “Amazing Grace” (“Неймовірна Благодать”). Музику до нього написав у 1835 році англіканський священик Вільям Волкер (текст, який у концерті не звучав, був створений 1779 року ще одним душпастирем із Великої Британії Джоном Ньютоном), а аранжування для органа зробив сучасний американський музикант і композитор Крістофер Пардіні.
Варто сказати, що люди, які звикли слухати органну музику з аудіодисків чи Інтернету, не в змозі до кінця збагнути секрет впливу цього знакового інструмента на аудиторію. Музика зі звуконосіїв проникає перш за все у вуха слухача, може подобатися, викликати певні емоції та асоціації. Коли ж сидиш у залі й наживо лунають перші ж органні акорди, не можеш позбутися відчуття, що музика проникає не лише у вуха чи мозок, навіть не лише у серце – враження таке, що вона проймає кожну клітину організму людини, поступово наповнюючи все її єство – слухач ніби зливається зі звуками, стаючи одним цілим. Тож, мабуть, недарма цей винайдений ще до християнської ери інструмент (його винахідник – грецький учений Ктесибій) привернув увагу служителів церкви (насамперед це стосується католицизму та деяких протестантських конфесій, зокрема лютеран) як засіб впливу на уми й серця вірян, завдяки якому досягається ефект religare – єднання з Вищим.
Якщо вже ми заговорили про орган, тим паче про його роль як “церковного” інструмента (хоч це далеко не єдине його призначення) – буде просто гріх не згадати ім’я великого німецького композитора, чиє ім’я впряму асоціюється у меломанів саме з органним мистецтвом. Звичайно ж, це Йоган Себастьян Бах. Того дня звучало кілька творів цього Класика з великої літери – зокрема його славнозвісна хоральна прелюдія фа мінор (“Взиваю до тебе, Господи”), яка звучала свого часу у фільмі Андрія Тарковського “Соляріс”. Варто сказати, що Олена Мацелюх важається однією з найкращих інтерпретаторів органної творчості Й. С. Баха. Володіння інструментом, його відчуття у майстрині бездоганне, і в луцькому концерті вона довела це сповна – особливо під час виконання Фантазії і Фуги соль мінор, яку по праву вважають одним із трьох найскладніших творів у доробку Баха. Це ж стосується і Токати “Ноель” бельгійця Альфонса Жана Ернеста Майї, й, зрештою всіх творів, що прозвучали того дня. Продовжуючи ж тему впливу органної музики на слухача, дозволю собі не погодитися з думкою щодо надмірної похмурості цієї музики – мовляв, вона не лікує, а тільки ятрить болючі рани душі… Ба ні, звучання органу змушує нас заглянути в себе (“look at yourself”), збагнути причину наших болів (чи не в нас самих вона?), поставити, образно кажучи, правильний діагноз і тільки тоді приступити до лікування, яке, однак, далеко не завжди тотожне знеболенню…
Без сумніву, на користь концерту пішло те, що ведучий – Богдан Котюк, –професійний композитор і музикознавець, а тому надана ним інформація про митців, чиї твори виконувалися (того дня прозвучали й “Benedictus” та “Sanctus” авторства самого пана ведучого), про створення французом Арістідом Кавайє-Коллем нового типу інструмента – т. зв. симфонічного органа, цікаві паралелі в історії Луцька і Львова (вплив католицизму), географію гастрольних мандрівок Олени Мацелюх і т. ін., була винятково змістовною, вичерпною й містила чимало пізнавальних моментів, що було особливо корисним для юних шанувальників музики, котрі теж були присутні на концерті. Наприклад, більшість знає Ференца Ліста як піаніста і автора творів для фортепіано, а поміж тим великий угорець був ще й неабияким органістом і писав для органа. Присутні отримали чудову нагоду почути два твори Ф. Ліста – “Аве Марія” та “Фантазію і Фугу на тему В-А-С-Н”.
Завершився концерт відомим шедевром Йогана Себастьяна Баха, за яким найчастіше і впізнають композитора – Токатою і Фугою ре мінор. Богдан Котюк назвав твір справжнім пам’ятником Маестро, який він спорудив собі сам. Могутній сплеск музики не міг нікого залишити байдужим. Звуки майже містично поєднувалися з сонячними відблисками на стінах, і в якийсь момент це навіть нагадало “партію світла”, про яку мріяв і яку ввів у свою симфонічну поему “Прометей” інший геній – славетний Олександр Скрябін. Тільки цього разу цю “партію” виконав не спеціальний пристрій, а саме Сонце…
По закінченні ведучий подякував керівництву Волинської обласної філармонії та настоятелю костелу за організацію дійства та запросив публіку на органні концерти до Львова. На виході ж охочі могли придбати диски з записами Олени Мацелюх, щоб удома, поставивши їх на програвач чи у дисковод комп’ютера, ще раз поринути в органну стихію. Хоч ізнову повторю: орган треба чути наживо.
Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
З творчістю народного артиста України Анатолія Максимовича Пашкевича автор цих рядків уперше зазнайомився ще в дитинстві, либонь у другому класі Берестечківської середньої школи. З ранку до півночі, тим паче в неділю, у нашій оселі не змовкало радіо – тож музичні новинки й перевірені часом пісні не проходили повз мою увагу. Особливо любив слухати концерти на замовлення радіослухачів, і саме в одному з таких концертів уперше почув пронизливо-тужливу (й, до речі, аж моторошну в своїй нинішній актуальності) пісню-реквієм Анатолія Пашкевича на вірші Миколи Негоди “Степом, степом”. Виконував її Черкаський народний хор, яким на той час якраз і керував Анатолій Максимович. Імена і прізвища композитора та поета запам’ятались одразу. Неодноразово після того чув думку, що якби А. Пашкевич написав тільки цю пісню, то й тоді ім’я митця було б назавжди вписане золотими літерами в історію українського музичного мистецтва. А автором він був надзвичайно плідним, і який твір не згадаєш – чи сповнену любові до Лесиного краю “Пісню про Волинь” (вірші Дмитра Луценка), чи зворушливі до сліз “Мамину вишню” (автор слів той самий) і “Виростеш ти, сину…” (вірші Василя Симоненка; з цієї пісні, почутої ще далекого 1971-го, розпочалося моє особисте відкриття творчості знакового для України поета-шістдесятника) – кожен із них заторкує найпотаємніші струни людських сердець, змушуючи завжди пам’ятати – звідки ми, якого роду, з якого кореня…
Цього року Маестро виповнилося б вісімдесят. Та судилося йому прожити лише шістдесят сім. Пам’яті визначного українського композитора, хормейстера, письменника, народного артиста України, кавалера ордена “За заслуги” ІІІ ступеня було присвячено мистецький вечір “Духовний хліб Анатолія Пашкевича”, який відбувся 12 лютого в Палаці культури міста Луцька (режисер дійства – заслужений працівник культури України Валентина Москалюк).
Уже перші позивні – мелодія “Пісні про Волинь” внесли у зал суто пашкевичівську неповторну енергетику, а ведучі Оксана Єфіменко та Ігор Парфелюк задали тон усьому подальшому дійству, одразу налаштувавши аудиторію на щиру, задушевну розмову про композитора.
Розпочалася ця захоплива подорож світами Анатолія Пашкевича проникливими рядками Василя Гея, де у ліричному герої вгадується сам Маестро, і “Привітальною” (“У добру годину”) на вірші Вадима Крищенка. Виконав пісню гурт “Берегиня” під керівництвом Світлани Ілюшик.
Щирими оплесками слухачі привітали присутніх у залі митців, які свого мали щасливу нагоду працювати й спілкуватися з Анатолієм Пашкевичем.
Упродовж усього вечора створювалося враження, ніби гортається звукова книга про Маестро, де кожна пісня композитора (це стосується й “Степом, степом”, і “Маминої вишні”, й “Виростеш ти, сину…”, й інших), кожна творча доля виконавця мають свою неповторну історію, і, звичайно, основний акцент було зроблено на волинському періоді життя митця, коли в Лесиному краї постало славне дітище Анатолія Максимовича – Волинський народний хор. Розповідь ведучих вдало доповнювалася відеорядом із фотопортретами та влучними висловами (не побоюся сказати “афоризмами”) композитора. Водночас мистецький вечір став і своєрідною волинською прем’єрою реальної книги Володимира Костенка “Анатолій Пашкевич: спогади”, упорядкованої й опублікованої заслуженою журналісткою України Неллею Даниленко. В цьому унікальному виданні шанувальники творчості А. Пашкевича мають змогу ознайомитися з невідомими раніше документами та фактами біографії митця, прочитати спогади знакових діячів української культури та літератури, а також артистів хорових колективів, які він створив. Ведучі озвучували спогади й самого Анатолія Максимовича, його розповіді про історію написання пісень, і – ясна річ, – його літературні твори– вірші, новели, оповідання (повністю і в уривках), – адже Маестро був ще й непересічним поетом та прозаїком (воістину, якщо людина талановита – вона талановита в усьому).
Як справжній митець, А. Пашкевич ніколи не замикався еґоцентрично лише на вдосконаленні власного музичного та літературного дару – не менший талант його був і у відкритті нових імен. Так, саме він угледів у юній випускниці студії при Заслуженому академічному українському народному хорі ім. Григорія Верьовки (нині цей колектив має статус національного) Галині Мельник неабиякий виконавський потенціал і, запросивши до Волинського народного хору, наполегливо працював із нею, створюючи пісні для її голосу. Як наслідок – заслужена артистка України, солістка Волинської обласної філармонії Галина Овсійчук уже не один рік щедро дарує людям чарівність української пісні, завжди пам’ятаючи заповіти свого наставника, й, по суті, жоден концерт співачки не обходиться без пісень Анатолія Пашкевича. Того дня у виконанні Галини Леонідівни теж прозвучало багато пісень композитора – це, зокрема, “Я – Україна” (вірші Миколи Томенка), “Пісня моєї долі” (вірші Василя Гея), “Додому їду…” (вірші поетеси та співачки Тетяни Вовкотруб), “У село, до батька і до мами ” (вірші Миколи Луківа), “Мої лелеки” на вірші Дмитра Луценка (із таким щемливим і близьким серпцю кожного лейтмотивом “Бережіть батьків”), і, зрозуміло, славнозвісна пашкевичівсько-луценківська “Мамина вишня”.
Не міг не прозвучати того вечора й згаданий на початку моєї оповіді реквієм “Степом, степом”, із яким незмінно асоціюється ім’я і прізвище композитора. У виконанні заслуженого артиста України Михайла Лазуки пісня набула рис суворої чоловічої скорботи за вояками, які не повернулися з полів битв як Другої світової війни, так і, на жаль, теперішніх подій на Сході України.
Особливо трепетним було ставлення Маестро до пісенного фольклору: займаючись обробками українських народних пісень, він прагнув зберегти їхню основу, їхню первозданність. Зрештою й чимало авторських пісень Анатолія Максимовича пішли у світ, по суті, як народні. Саме як народну (з деякими видозмінами) записав свого часу вокально-інструментальний ансамбль “Кобза” пісню Анатолія Пашкевича та Дмитра Луценка “Ой ти, ніченько”. Анатолій Максимович ніколи не кивав на копірайт (як це поширено нині), а навпаки –вважав це чи не найвищою оцінкою власної творчості. “Якщо мої пісні сприймають, як народні, значить, працюю не марно…” – неодноразово говорив композитор. На мистецькому вечорі 12 лютого у виконанні Державного академічного Волинського народного хору прозвучали обробки українських народних пісень “На вулиці музиченька грає” (солістка – заслужена артистка України Галина Овсійчук) та “Ой, коли ми поберемось”. А згадану “Ой ти, ніченько” пані Галина виконала разом із народним артистом України Василем Чепелюком у супроводі оркестру Державного академічного Волинського народного хору (керівник – заслужений артист України Ростислав П’ятачук). У такому ж дуеті й тому ж супроводі прозвучала “Материнська пісня” на вірші Йосипа Струцюка (твір теж надзвичайно актуальний з огляду на події сьогодення).
Відомий у краї й поза його межами дует “Душа Волині” у складі заслуженої артистки України Алли Опейди та заслуженого працівника культури України В`ячеслава Судими порадував слухачів піснею Анатолія Пашкевича на вірші Петра Маха “Вишивала мати зозуленьку”. І, звичайно, як завжди, на висоті був Державний академічний Волинський народний хор (художній керівник і головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник, хормейстер – Володимир Єфіменко, керівник оркестру – заслужений артист України Ростислав П’ятачук). Слухачі були щиро зворушені славнозвісною “Виростеш ти, сину…” на вірші Василя Симоненка (солістки – заслужені артисти України Олександра Грицак та Валентина Дорощук; особливо приємно, що виконувався не скорочений, а повний варіант відомого фрагменту “Лебедів материнства” – як у поета). Коду ж дійства – “Пісню про Волинь”, – що прозвучала як урочистий гімн краю, в якому вона зродилась, і вінець шани її безмертним авторам – поету Дмитрові Луценку та композиторові Анатолію Пашкевичу, – всі слухали стоячи.
Ігор БЕРЕСТЮК
