День 25 грудня 2019 року спочатку ніби й не віщував нічого недоброго. Навіть навпаки: “григоріанське” Різдво, передчуття Нового року і традиційних “Трьох празників”, як співається у відомій колядці… Й раптом, наче грім серед ясного неба, пролунала печальна звістка: перестало битися серце видатної української піаністки, лауреатки міжнародних конкурсів імені Миколи Лисенка, Ференца Ліста, Володимира Горовиця, всесоюзного (1990-го року СРСР ще існував, хоч уже “дихав на ладан”) конкурсу імені Рахманінова, доцентки Львівської національної музичної академії імені Лисенка, народної артистки України Етелли Чуприк-Котюк. Відійшла в розквіті творчих сил, проживши лише 55 із половиною й залишивши нам, як і всі геніальні митці, які опинилися у засвітах, бентежну загадку своєї особистості й творчості…
Роковини відходу цієї, без перебільшення, великої музикантки, тонкої естетки, педагогині від Бога й просто чудової людини Волинська обласна філармонія (де пані Етелла впродовж кількох років була солісткою-інструменталісткою, виступаючи ‒ й сама, і в супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле”, ‒ всюди, куди заносило її й колег гастрольне життя) відзначила дійством “Музичний театр Етелли Чуприк”, яке відбулося 20 грудня в Палаці культури міста Луцька, де мисткиня неодноразово тішила шанувальників фортепіанної музики своєю грою.
Прозвучить, мабуть парадоксально, але відкрила це дійство… сама Етелла Олександрівна: засоби відеотехніки створили ефект присутності слухачів на останньому концерті піаністки, де вона з ювелірною майстерністю, притаманною тільки їй, виконала сонату №8 Людвіга ван Бетховена, більш відому як “Патетична соната”.
Присутні вшанували пам’ять Етелли Чуприк хвилиною мовчання, після чого ведуча ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ повела мову про життєвий і творчий шлях музикантки, і власне про неї як неординарну особистість, згадала найбільш знакові моменти концертної діяльності Етелли Олександрівни, зокрема започатковану разом із Луцькою міською радою в жовтні 2019 року традицію концертів фортепіанної музики (мисткиню тоді підтримав у її починаннях Ігор Поліщук ‒ нині Луцький міський голова), а на екрані раз у раз з’являлися то фото пані Етелли, то відеофрагменти інтерв’ю, то її схожі на афоризми влучні вислови про улюблену справу, як-от: “Не можу жити без рояля. Хочу жити з роялем” ‒ або ж: “Фортепіанне мистецтво – це вища математика. У нас у Львові, не побоюся сказати, одна з найкращих фортепіанних шкіл. В Україні є школи, є багато молодих людей, котрі мають високий рівень виконавства, але у Львові вона особлива”.
І, як підтвердження слів мисткині, ‒ виступ лауреатки міжнародних конкурсів Меланії Макаревич, представниці саме львівської фортепіанної школи, учениці заслуженої артистки України, професорки Оксани Рапіти. Молода талановита піаністка представила твори трьох особливо знакових для Етелли Чуприк композиторів ‒ Фридерика Шопена (полонез фа-дієз мінор), Ференца Ліста (парафраз на тему опери Джузеппе Верді “Ріголетто”) та Сергія Рахманінова (прелюдію соль мінор). І Шопен, і Ліст, і Рахманінов прозвучали напрочуд органічно й майстерно (автор цих рядків уже колись писав, що справжній музикант завжди створює ілюзію легкості виконання, й тільки потім замислюєшся, скільки безнастанної, часом виснажливої праці вкладено в цю “легкість” – це стосується й Меланії Макаревич).
Не “пасе задніх” і Волинь ‒ надії на молодих просто величезні. У цьому вкотре змогли пересвідчитися присутні в залі, послухавши славнозвісну “Апасіонату” Людвіга ван Бетховена у виконанні юнки з Луцька, лауреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів, на цей момент – учениці Люблінської музичної школи І‒ІІІ ступеня імені Кароля Ліпінського Анни Єфіменко. Твір доволі складний для виконання, тим відрадніше було чути, як упевнено, зі знанням справи (а головне – з душею) зіграла його молода, по суті, навіть юна піаністка, яка, проте, вже добре відома любителям фортепіанної музики. І напрацювання, й перспективи тут ‒ самоочевидні! Так тримати!
Кажуть, якщо людина талановита ‒ вона талановита в усьому. Впродовж дійства слухач-глядач мав змогу не лише причаститися до таїнства обдарування Етелли Чуприк, а й ознайомитися з живописними (переважно іконописними) роботами мисткині, які тут же таки демонструвалися на екрані. Щира, безпосередня, чимсь невловимим споріднена з творчістю Ніко Піросманішвілі, Івана Генералича, Анрі Руссо, Никифора Дровняка, Марії Примаченко манера пані Етелли зворушувала до сліз…
Зустрічі зі славетним мистецьким подружжям зі Львова ‒ лауреатами всеукраїнських та міжнародних конкурсів Оленою Мацелюх (орган) та її чоловіком Ігорем Мацелюхом (флейта Пана) стали в нашому місті вже доброю традицією. От і того вечора згаданий дует долучився до вшанування пам’яті Етелли Чуприк, виконавши “Забуття” великого аргентинця Астора П’яццолли та “Румунські танці” класика угорської та світової музики Бели Бартока. Останній із творів ‒ особливо знаковий у контексті особистості Етелли Олександрівни: адже вона родом із Закарпаття, де живе багато угорців та румунів. До речі, упродовж усього дійства створювався ефект присутності не лише слухачів на останньому концерті Етелли Чуприк, а й самої безсмертної мисткині на згаданому вечорі – адже на екрані постійно змінювалися світлини та відеофрагменти за її участі ‒ так ніби вона, подолавши межу земного й потойбічного Буття, знову завітала до Луцька, який так любила…
Вище вже мовилося, що Етелла Олександрівна доволі часто виступала з Академічним камерним оркестром “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник ‒ лауреат Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народний артист України Товій Рівець. Тож цьому добре відомому не лише в Україні колективу випала особлива честь завершення, апофеозу “Музичного театру Етелли Чуприк”. Цю заключну частину музиканти на чолі з невтомним Маестро розпочали Концертом №1 для фортепіано з оркестром ре мінор Йоганна Себастьяна Баха (партія фортепіано – Меланія Макаревич). Взагалі програма складалася головно з творів, які свого часу були і в репертуарі пані Етелли (це ж стосується й “Квітня” Петра Чайковського з його славнозвісного циклу “Пори року”). Кожен виступ “Кантабіле” ‒ незалежно, чи це суто їхня концертна програма, а чи номер у загальному музичному дійстві, нові твори виконуються чи вже знані, ‒ не схожий на попередні: завжди знаходиться особлива “родзинка”, яка спонукає до свіжого сприйняття, здавалося б, відомих творів.
І, звичайно, важко переоцінити роль харизми Товія Михайловича ‒ слухаючи оркестр, не перестаєш дивуватися гармонії, яка постійно присутня між музикантами й керівником. Бо ‒ чого гріха таїти? ‒ бувають у музичному житті прецеденти, коли музиканти ‒ самі по собі, керівник сам по собі, і як наслідок ‒ твір, навіть відпрацьований до автоматизму, звучить формально, не зачіпаючи найпотаємніших струн серця. У “Кантабіле” ж завжди навпаки ‒ оркестр, керівник і (обов’язково!) слухач становлять єдиний організм, який живе музикою, живе завдяки їй.
Того вечора до виступів Академічного камерного оркестру “Кантабіле” долучилися і згадані вже Олена та Ігор Мацелюхи. Незабутнім було соло пана Ігоря на флейті Пана у славнозвісній “Мелодії” Мирослава Скорика, а пані Олена виконала партію органа у “Адажіо”, яке, попри встановлення авторства, й далі за традицією зветься (і, напевно, зватиметься) “Адажіо Томазо Альбіноні”. Поєднання суворо-скорботного звучання органа зі щемливим соло скрипки (у неповторному виконанні Товія Рівця) підкреслило реквіальний характер твору (адже суть того, що відбувалося ‒ вшанування пам’яті Етелли Чуприк) і, гадаю, нікого не залишило в залі спокійним. Пригадалися мудрі слова простої сільської жінки Мокрини ‒ матері героя чудового роману Олеся Бердника “Чаша Амріти” Михайла Сагайдака: “Добрих людей треба піснею згадувати, любим словом”, ‒ слова, які цілком можна поставити за епіграф до згаданого вище дійства.
Під час концерту, співорганізатором якого була Громадська організація "Подаруємо Луцьку рояль", відбувся збір благодійних пожертв на придбання сучасного великого концертного рояля "Карл Бехштейн".
Ігор БЕРЕСТЮК
