ОЛЕГ ПОЛЯНСЬКИЙ: І ЗНОВУ – ТРІУМФ!

Cказати, що піаніст-віртуоз Олег Полянський є знаковою особистістю у сучасному музичному світі – це майже не сказати нічого. Лауреат численних міжнародних конкурсів у Канаді, США, Франції, Італії, Росії, Японії, людина величезного таланту і творчого досвіду, пан Олег уособлює новий тип митця європейського і світового масштабу – яскравого, самобутнього, харизматичного, сміливого (виступ Маестро у рурській шахті на більш як кілометровій глибині був занесений до Книги рекордів Гіннеса). 

Концерт Олега Полянського, що відбувся 5 грудня у Палаці культури міста Луцька, ще раз підтвердив його шляхетну місію – нести високе мистецтво людям планети. 

Пан Олег, уродженець Києва, котрий уже 24 роки мешкає у німецькому місті Кельні й викладає в тамтешній Вищій Школі Музики, неодноразово був гостем нашого міста. Його виступи (здебільшого з Академічним камерним оркестром “Кантабіле”) завжди мають широкий резонанс у мистецькому світі Волині. Нинішній приїзд Маестро – вже п’ятнадцятий. На цьому наголосила ведуча концерту Оксана Єфіменко, підкресливши у грі музиканта блискуче поєднання слов’янської емоційності з вишуканою європейською майстерністю.

Слухаючи чотиричастинну фортепіанну сонату № 20 ля-мажор, D. 959 Франца Шуберта (до речі, це одна з останніх сонат композитора), не міг позбутися відчуття якоїсь особливої легкості, невимушеності гри пана Олега. У цьому, мабуть, і полягає суть віртуозного мистецтва, щоб слухачеві здавалося, ніби музикантові грати легко – звуки ніби самі ллються з-під пальців виконавця, і лише йому – як нікому іншому, – відомо, якою титанічною працею, якими затратами сил і енергії це досягається (Олег Полянський по п’ять годин щодня присвячує самовдосконаленню, шліфуванню своєї творчої манери як піаніста). І технічна вправність – це лише півсправи. Справжній музикант – це завжди артист, котрий повинен не просто грати твір, а жити ним і передавати свої емоції слухачам, викликаючи у них співпереживання, яке знову ж таки передається виконавцеві, створюючи ефект синергії – співтворчості митця і залу. Приклад такої синергії Маестро показав як ніколи яскраво, й не лише у згаданому творі – недарма ж його звуть “справжнім поетом фортепіано”.

Соната для фортепіано № 14 op. 27 № 2 Людвіга ван Бетховена, яка прозвучала другою в концерті, відома також під назвою “Місячної”, хоч насправді композитор її так не називав – він лише дав їй підзаголовок “Соната в дусі фантазії”), а теперішня назва була дана твору вже після смерті Бетховена поетом Людвігом Рельштабом, котрому музична тема першої частини (Адажіо) викликала асоціації з озерним краєвидом у місячну ніч. Але з цим можна погодитись лише частково, оскільки не лише меланхолію і сум вчуваються у Адажіо, а й прихований трагізм, викликаний особистою любовною драмою композитора. І вже зовсім не асоціюються зі спокійним озерним плесом рухливі друга і третя частини сонати (Алегрето і Престо), де зображено, либонь, цілу бурю в серці ліричного героя, коли він з усіх сил намагається подолати, прогнати тугу, але від того ще більше її посилює (напрошується аналогія з Шевченковою “Тарасовою ніччю”, де сліпий кобзар переходить із сумної пісні на веселу, але грає її також із “журби”). Напевно, багато хто згадав, слухаючи цей твір, схожі моменти у своєму житті, бо ж хто не любив, той і не жив… Олег Полянський максимально розкриває драму героя, не залишаючи слухача байдужим ні на мить.

Перед тим, як оголосити наступний твір, ведуча Оксана Єфіменко нагадала, що в залі присутні вихованці п’яти дитячих музичних шкіл області – Ковельської, Ківерцівської, Володимир-Волинської, Маяківської, Торчинської, – їхні наставники та батьки. Їм усім Олег Полянський присвятив “Образи” видатного французького композитора, одного з найяскравіших представників музичного імпресіонізму Клода Дебюссі (1-й зошит у 3-х частинах). Як і в образотворчому мистецтві, імпресіоністичне відображення світу в музиці пов’язане з найтоншими порухами душі, яке під силу тільки справжньому музикантові.

Зізнаюся, коли звучала фантазія Ференца Ліста “Дон Жуан”, слухав її з заплющеними очима, уявляючи, що за роялем… сам Ліст. Власне, саме з цього класика угорської і світової музики почалася і стала доброю традицією практика суто сольних фортепіанних концертів. Відбувся ніби перегук двох різночасових майстрів – Вольфґанґа Амадея Моцарта (перу якого належить опера “Дон Жуан”) і Ференца Ліста у неповторному виконанні Олега Полянського – завдяки його майстерності цей перегук блискуче спроектувався на сучасність.

До речі, фантазію Ліста оголосили як завершальний твір концерту, але Маестро ніяк не хотіли відпускати зі сцени, і він дав нам можливість ще раз отримати насолоду – цього разу від музики Фридеріка Шопена. Давно помічав, наскільки сильним є вплив творчості славетного поляка на композиторів пізніших поколінь, зокрема ХХ століття – узяти хоча б того ж Франсіса Ле (більш відомого як Френсіс Лей), Мікаела Таривердієва чи Андрія Петрова, – причому  йдеться не про наслідування чи механічне запозичення: це вдячне творче навчання у Генія, музика якого в кожного слухача (де б він не жив) будить óбрази, пов’язані з його отчим краєм. 

Волинські слухачі вкотре стали свідками тріумфу Музиканта з великої літери, чиє мистецтво вже давно асоціюється в шанувальників музики з такими майстрами фортепіанної музики, як Артур Рубінштейн, Генріх Нейгауз, Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Рудольф Керер, а присутні на концерті учні музичних шкіл одержали чудовий урок відповідального ставлення до власного фаху та безнастанної праці над собою, що, поза всяким сумнівом, стане їм у пригоді в майбутньому. 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

P. S. Як відомо, нині триває збір коштів у рамках акції “Подаруємо Луцьку рояль”. Свою пожертву зробив під час концерту і Олег Полянський.

 

ДО ЛЬВОВА, В ЧАСИ КОРИФЕЇВ…

Чи можна мандрувати у часі? “Можна”, – кажуть фантасти. Та не лише вони знають секрет тієї чарівної “машини часу”, за допомогою якої людина може відвідати минулі роки, віки, епохи і навіть зазирнути у майбутнє. Наприклад, активні учасники мистецької платформи “Collegium Musicum Lviv”, лауреати міжнародних конкурсів Петро Тітяєв (скрипка), Ярослав Мигаль (віолончель) та Анастасія Бойко (фортепіано) не тільки вміють час від часу поринати в атмосферу Львова та Галичини 20-х–30-х років, а й здатні створити її всюди, де вони виступають: на те вони – “Тріо з Галичини”.

Не був винятком і Луцьк – у тому, що такі “трансчасові переходи” можливі, змогли сповна переконатися меломани нашого міста, які завітали 17 листопада до Волинського академічного обласного театру ляльок на концерт  згаданого тріо.

На самому початку ведуча Оксана Єфіменко розповіла про колектив (до речі, створений цього року), а також дала коротку характеристику кожному з музикантів (один із них – талановитий скрипаль Петро Тітяєв, – наш краянин, родом із Луцька)

Фортепіанне тріо (скрипка, віолончель і власне фортепіано) є дуже вдячною і зручною формою камерного інструментального ансамблю, яка дає змогу музикантам виступати у невеликих аудиторіях. Такі салонні концерти були однією з “родзинок” галицького музичного життя 20-х–30-х років.

Чиї ж твори тоді звучали? Ясна річ, що  тогочасного концертного Львова не можна уявити без творів славнозвісного Станіслава Людкевича – композитора не лише галицького чи західноукраїнського, а всеукраїнського, європейського, світового масштабу. Про цю геніальну і надзвичайно шляхетну людину можна написати (й написано) чимало статей, досліджень, есеїв, спогадів – тим паче, що живі ще люди, яким випало щастя навчатися у Станіслава Пилиповича (у нас на Волині – це визначний композитор, диригент-хормейстер, фольклорист, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій імені Ігоря Стравінського та Степана Кривенького, почесний професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Мирослав Стефанишин, дипломну роботу якого високо оцінив славетний Маестро). Відомо, що Станіслав Людкевич, либонь, єдиний не побоявся заступитися за репресованого колегу Василя Барвінського, відмовився виступити з його осудом, а потім звернувся до радянських властей із клопотанням про реабілітацію композитора.

Без музики Станіслава Пилиповича неможливо уявити й творчість “Тріо з Галичини”, позаяк проект цей був створений у рамках музичного фестивалю “ЛюдкевичФест”, що проходив 8–17 вересня цього року у Львові. Перший відділ концерту, власне, й почався з тріо фа-дієз мінор (або, як його ще називають, “Великого тріо”) Станіслава Людкевича. Вже говорилося про фортепіанне тріо як різновид ансамблю. Перевага ж творів, написаних для такого колективу самоочевидна, оскільки дає кожному з музикантів змогу продемонструвати максимальні можливості свого інструмента, а всім вкупі – можливості ансамблевого виконання. Це можна було збагнути, вже слухаючи першу частину згаданого тріо  С. Людкевича з відомою імітацією трембіт. Карпатський колорит упізнається з перших акордів і “не відпускає” до кінця – чи йдеться про другу частину з її романтично-елегійним настроєм і ледь помітними східними вкрапленнями, а чи про третю – де національна танцювальна орнаментика несподівано проростає чи то ромськими, а чи єврейськими мотивами. Це свідчить про глибоку обізнаність Маестро зі світовими музичними традиціями і ще раз підтверджує, що національна самосвідомість не повинна унеможливлювати універсалізму мислення, зводячись до хуторянської окремішності… Слухаючи віртуозну гру Петра Тітяєва, Анастасії Бойко та Ярослава Мигаля. автор цих рядків уявляв себе то серед Карпатських гір, то у затишному львівському салоні періоду міжвоєння, й навіть здавалося, що варто озирнутися – і побачиш на власні очі й Станіслава Людкевича, й Василя Барвінського, і Нестора Нижанківського, а серед літераторів – Юліана Опільського, Катрю Гриневичеву, Богдана-Ігоря Антонича…

Інша яскрава особистість у музичному житті Галичини 20-х–30-х років – щойно згаданий Нестор Нижанківський. Як і Василь Барвінський, він був учнем славетного професора Вітезслава Новака у Празі (а перед Першою світовою війною був ще Відень, де свого часу навчався й Станіслав Людкевич). Як і Барвінського, так і Нижанківського В. Новак заохочував до вивчення української фольклорно-пісенної спадшини, що не могло не справити впливу на формування їхнього мистецького світогляду й напряму в творчості. Фортепіанним тріо мі мінор Нестор Остапович підсумував отримані під час навчання професійні навички. Дат написання твору в Мережі подається дві – 1926 і 1928 рік. Більшість усе ж схиляється до останньої, і в ній, вважаю набагато більше рації, оскільки, як дізнаємося з автобіографії митця, через хворобу він не зміг вкластися у трирічний курс і навчання затягнулося саме до 1928 року.

Саме у цьому (здається, єдиному в Н. Нижанківського) тріо особливо яскраво звучать: тема любові до рідного краю (подана то героїко-патетично – як в українських думах, – то у лагідній народнопісенній формі), тема пам’яті про предків і минуле краю (урочисто-реквіальна друга частина), тема національного характеру (третя частина). І музиканти це розкривають із максимальною повнотою та майстерністю.

У другому відділі концерту було представлено ще один твір Станіслава Людкевича – одночастиннне тріо “Ноктюрн” на теми відомої  української народної пісні “Ой, не світи місяченьку”, яка, до речі, становить певну загадку вітчизняної музики. Річ у тім, що вона декількома штрихами (насамперед у ритміці на початку, і навіть частково мелодійно – в другому рядку) перегукується зі славнозвісною “Вечірньою серенадою” Франца Шуберта, і – попри те, що вважається народною, – видає “руку” професійного автора. А отже, можливі два варіанти: або твір справді написано професіоналом-українцем (інша річ, що він чомусь залишився “інкоґніто”), знайомим із творчістю великого австрійця, або ж якимсь чином мелодія української пісні могла дійти до Ф. Шуберта (як, скажімо, “Їхав козак за Дунай” Семена Климовського – до пруського поета Христофа-Авґуста Тідґе й потім – до Людвіґа ван Бетховена), – відмінність лише в тому, що Шуберт не створив обробку, а написав цілком новий твір. 

Та мова у нас – не про Шуберта, а про Людкевича. Слухаючи тріо “Ноктюрн”, ледь не фізично бачиш красу української ночі з її  внутрішньою драматургією. Партії скрипки (зоряне небо), віолончелі (місячне сяйво) і фортепіано (осяяна нічним світилом Земля) роблять слухача свідком народження воістину космічної музики, яка одразу будить асоціації з поетичними рядками Тараса Шевченка (“Зорі сяють; серед неба горить білолиций…”), Михайла Старицького (“Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: ясно, хоч голки збирай…”), Павла Тичини (“Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?..”). І при цьому зримою є драма зрадженої дівчини. А може, не зрадженої? Може, просто введеної в оману власною вірою у прикмети, і печаль її передчасна?  Є над чим подумати впродовж, здавалось би, невеликого, одночастинного твору, далебі, є…

Окремо варто сказати про Василя Олександровича Барвінського (1888–1963) – постать в історії української класичної музики настільки величну, наскільки й трагічну. Це представник славного роду Барвінських, зять всесвітньовідомого українського фізика Івана Пулюя (саме І. Пулюєві належить пріоритет винаходу, дослідження й застосування Х-променів, які пізніше назвуть рентгенівськими), провідний діяч Союзу українських професійних музик, доктор мистецтвознавства, почесний доктор Українського університету в Празі, автор багатьох симфонічних, вокально-симфонічних, хорових, камерно-вокальних і камерно-інструментальних творів, численних обробок українських народних пісень, праць, присвячених таким світочам музики, як Микола Лисенко, Бела Барток та Вітезслав Новак. У повоєнні роки композитора було репресовано, і – що найтрагічніше, – під тиском органів він змушений був дати дозвіл на знищення своїх творів. Після повернення з місць ув’язнення й заслання, Василь Олександрович почав відновлювати знищені рукописи, та жити йому лишалося лише п’ять років, і, зрозуміло, багато чого він не встиг зробити...

У концерті 17 листопада музика В. Барвінського була представлена його Фортепіанним тріо ля-мінор (1910–1911). Твір, наскрізь просякнутий українською енергетикою, побудовано на контрастах, що видно вже з першої частини – почавшись із повільної, елегійної, мрійливої теми (Andante sentimentale – “Повільно, з почуттям”), мелодія раз у раз прохоплюється хоча й короткотривалими, але позначеними зовсім іншим настроєм, рішучими, енергійними штрихами скрипки та фортепіано (Allegro energico – “швидко, енергійно”), після чого повертається у своє русло. Музика малює ніби образ дівчини, котра чує бадьорі звуки музики (десь веселяться, танцюють), подумки вона там, але з якихось причин не може бути разом із подругами (мати не пускає чи нема що взути), от і сумує, хвилями линучи до тих манливих звуків, які то спалахують, то гаснуть у її серці. Прихований драматизм почуттів героїні викликає асоціації навіть із Шевченковим:

 

Якби мені черевики,

То пішла б я на музики...

Горенько моє!

Черевиків немає,

А музика грає! грає!

Жалю завдає!

 

Одначе друга частина – Аndante, – схиляє до думки, що причина все-таки не у відсутності черевиків, а у позиції матері. Ми стаємо ніби свідками розмови дівчини (партія скрипки) з ненькою (партія віолончелі), її намагань переконати матір відпустити доньку на танці (тим паче, що тут ще, можливо, “замішана” й любов). Своє слово вставляє й батько (партія фортепіано). При цьому дівчина апелює до молодих літ матінки й батька, як в українській народній пісні “Тече вода каламутна”:

 

Мамко моя солоденька,

І ти була молоденька,

Ти ходила так за няньком,

Як я тепер за Іванком, –

 

чим пробуджує і їхні спогади про юність. Спокійний тон “розмови” усіх трьох наприкінці другої частини дає зрозуміти, що героїні все ж вдалося умовити батьків. І це підтверджує третя частина – Allegro giocoso (alla Kolomyika), – повний контраст до попередніх. Іскристі коломийкові сплески, – такі несміливі у двох перших частинах, – тут звучать на повну силу, іноді хоч і змінюючись повільним танцем, але це вже тема не суму, а любові. Скрипка Петра Тітяєва, віолончель Ярослава Мигаля і фортепіано Анастасії Бойко творять справжні дива, роблячи нас ніби учасниками галицького молодіжного гуляння – так зримо постають перед нами танцювальні пари, веселі жарти, усмішки!

На цій бадьорій, оптимістичній танцювальній ноті музична мандрівка до Львова 20-х–30-х років, здійснена завдяки “Тріо з Галичини”, добігла кінця. Дарунком музикантам були вдячні оплески слухачів та захоплені вигуки “Браво!” І став зрозумілим особливий символізм назви й колективу, і концерту – троє видатних українських композиторів-класиків і троє надзвичайно талановитих артистів, які живуть музикою й щедро діляться нею з людьми. Ведуча концерту Оксана Єфіменко побажала музикантам нових знакових проектів та запросила присутніх відвідувати подальші концерти Волинської обласної філармонії.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

ДОВГОЖИТЕЛЬ ЗА ВІКОМ, ВІЧНО МОЛОДИЙ - ЗА ДУХОМ!

 

     Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, очолюваний народним артистом України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимиром Сіренком – один із найвідоміших симфонічних колективів не лише в нашій країні, а й загалом у Східній Європі. Це, можна сказати, справжній довгожитель вітчизняного музичного мистецтва – адже через рік оркестр святкуватиме свій столітній ювілей. Створено його було за гетьманування Павла Скоропадського 25 листопада 1918 року Постановою Ради Міністрів Української Держави (першим дириґентом був Олександр Горілий). 

     Із цим знаковим колективом пов’язані імена багатьох Дириґентів із великої літери – це, зокрема, Натан Рахлін, Володимир Кожухар, Стефан Турчак, Федір Глущенко, Ігор Блажков, Теодор Кучар. Окрім того з оркестром виступали відомі у світі дириґенти Євген Мравінський, Євген Свєтланов, Костянтин Сімеонов, Геннадій Рождественський, Курт Зандерлінг, Леопольд Стоковський, Ігор Маркевич, Кирило Кондрашин, солісти Артур Рубінштейн, Ісаак Стерн, Ієгуді Менухін, Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Мстислав Ростропович, Леонід Коган, Монсеррат Кабальє, Хосе Каррерас, Гідон Кремер, Олег Криса (й  цей перелік далеко не повний). Довіряли оркестру прем’єри своїх творів Борис Лятошинський, Левко Ревуцький, Валентин Сильвестров, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Іван Карабиць, інші визначні українські композитори.

   В активі Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України – понад сто компакт-дисків з вітчизняним і світовим репертуаром (серед цих записів є й переможці у конкурсах “Grammy”). 

Навдивовижу широкою є й гастрольна “географія” колективу. Лише за роки незалежності нашої держави оркестр із успіхом виступав на сценах Австралії, Австрії, Бахрейну, Бельгії, Білорусі, Великобританії, Данії, Ірану, Іспанії, Італії, Казахстану, Канади, Китаю (включно з Гонконгом), Кореї, Лівану, Нідерландів, Німеччини, Об’єднаних Арабських Еміратів, Оману, Польщі, Португалії, Словаччини, США, Франції, Чехії, Швейцарії, Японії. 

  9 листопада луцьким шанувальникам класичної музики випала чудова нагода побувати на концерті Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України, який відбувся на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка.

Оркестр представила слухачам ведуча концерту Оксана Єфіменко. Вона також привітала присутніх із Днем працівників культури та майстрів народного мистецтва й побажала всім надалі відроджувати, розвивати й зберігати безцінні скарби нашого народу.

Розпочався концерт увертюрою до опери великого австрійського композитора Вольфґанґа Амадея Моцарта “Весілля Фіґаро”. Роль увертюр до великих музичних творів особлива – як камертон задає тон музикантові, аби той грав у правильній тональності, так і увертюра “задає тон” слухачеві, налаштовуючи його на подальше сприйняття твору, ніби готуючи до сюжету, який от-от буде розкритий. Бадьора, легка, грайлива мелодія вводить слухача у світ іскрометної комедії славетного французького драматурга П’єра-Оґюстена Карона де Бомарше “Шалений день, або Одруження Фіґаро”, за мотивами якої й написано згадану оперу (до речі це друга п’єса трилогії про Фіґаро: за мотивами першої – “Севільського цирульника”, – чимало хто з композиторів створював опери, але найбільшої слави зажив всесвітньовідомий твір Джоакіно Россіні). Водночас увертюра до “Весілля Фігаро” того дня стала й увертюрою до концерту, про який ідеться, ведучи слухача від простішого до складнішого. І, звичайно, впродовж усього твору (і, ясна річ, концерту в цілому) відчувався блискучий почерк Національного симфонічного оркестру – той, який робить кожну композицію знаковим або, як нині стало модно висловлюватися, брендовим явищем.

   Видатного німецького композитора Фелікса Мендельсона-Бартольді зазвичай знають за його відомим “Весільним маршем” із музики до комедії Вільяма Шекспіра “Сон літньої ночі”, а поміж тим він є автором численних опер, зингшпілів (музично-драматичних творів, де спів чергується з діалогами), ораторій, симфоній, кантат, концертів, творів для фортепіано, органа тощо. Творів для скрипки у Мендельсона зовсім небагато (як піаніст, він більшу увагу все-таки приділяв фортепіано), та попри це, його славнозвісний Концерт для скрипки з оркестром мі-мінор (op. 64) – це справжній шедевр, який завжди був і є окрасою репертуару скрипалів-солістів, що дає підстави поставити твір поряд із відомими скрипковими концертами Йогана-Себастьяна Баха, Антоніо Вівальді, Людвіґа ван Бетховена, Йоганнеса Брамса, Петра Чайковського, Олександра Глазунова, Пабло де Сарасате, Яна Сібеліуса, Ігоря Стравінського.

  Скрипковий концерт Мендельсона сповна дав змогу луцьким слухачам отримати максимальну естетичну насолоду від віртуозної гри лауреата всеукраїнських та міжнародних конкурсів Максима Грінченка. Ще підлітком цей надзвичайно талановитий скрипаль отримував престижні нагороди. Не всі витримують такий ранній сплеск слави: дехто, бува, й зупиняється у своєму розвитку, вже не являючи собою яскраву мистецьку особистість – тільки не Максим Грінченко. Саме як наслідок безнастанної праці над собою, ретельного шліфування власної виконавської манери маємо блискуче володіння інструментом, чудове розуміння задуму автора музичного твору, його своєрідної драматургії, де є місце й для монологу (соло скрипки під час оркестрових пауз, і для діалогу (перегуку скрипки з оркестром) і для злагодженого виконання (“злиття”) обох ліній. Завдяки цьому яскраво підкреслюється смислове навантаження кожної з частин: теза (Allegro, molto appassionato) й антитеза (Аndante) дають у сумі синтез, що й виражено у фіналі.

  Тож можна з певністю твердити, що Максим Грінченко вдячно продовжує й успішно розвиває далі світову традицію скрипкового мистецтва, представлену іменами Ніколо Паганіні, Родольфа Крейцера, Генрика Венявського, Пабло Сарасате, Яші Хейфеца, Ієгуді Менухіна, Давида та Ігоря Ойстрахів, Леоніда Когана, Олега Криси, Богодара Которовича та ін.

Оскільки, як уже мовилося, концерт був приурочений до Дня працівників культури та майстрів народної творчості, між другим і третім номером було зроблено паузу, під час якої секретар Луцької міської ради, виконувач повноважень міського голови Григорій Пустовіт та директор Департаменту культури Луцької міської ради Тетяна Гнатів привітали працівників культури й народних майстрів із професійним святом і розпочали процедуру нагородження. Серед нагороджених – директор Волинської обласної філармонії, лауреат премії імені Ігоря Стравінського Сергій Єфіменко, ініціатор багатьох фестивалів у краї, заслужений діяч мистецтв України Віталій Іваницький, керівник громадської організації “Принцип” Віктор Грисюк, керівник народного аматорського ансамблю танцю “Волинянка”, заслужений працівник культури України Олег Козачук, голова Волинської організації Національної спілки художників України Володимир Марчук, композитор, співачка й режисер Тетяна Ціхоцька, завідувач Музею історії Луцького братства Олена Бірюліна, завідувач Художнього музею, заслужений працівник культури України Зоя Навроцька, керівник театру “Гармидер” Руслана Порицька, голова мистецького об’єднання “стендаЛь” Ельвіра Яцута, волинські письменники – лауреати багатьох престижних літературних премій Володимир Лис, Надія Гуменюк, Іван Корсак (останні двоє – заслужені журналісти України), ціла група педагогів комунального закладу “Луцька музична школа № 1 імені Фридерика Шопена”, серед яких  – директор Ольга Чуріна, заступник директора Ніна Каун, завідувач відділу хорових дисциплін та сольного співу Ірина Марчук (численні шанувальники її вокального таланту знають співачку як Ірину Котлицьку), завідувач відділу духових та ударних інструментів Софія Свіст, керівник фольклорного ансамблю “Зоряниця” Олена Богдан (на жаль, через величезну кількість імен достойників змушений назвати лише декого – тож прошу пробачення у неназваних). Церемонію нагородження Тетяна Гнатів підсумувала чудовими словами “Допоки є культура, буде й держава”, після чого знову настав час для продовження концерту.

   При словах “чеська класична музика” одразу приходять на пам’ять два імені – Бедржих Сметана та Антонін Леопольд Дворжак. Ці митці (доречно  нододати сюди ще й Зденека Фібіха) були по суті творцями чеської національної композиторської школи й так або інакше справили вплив на її подальший розвиток. У концерті 9 листопада Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України виконав Симфонію ре-мінор № 7 op. 70 Антоніна Дворжака, яку ще називають “Лондонською”, позаяк уперше вона прозвучала під орудою самого Маестро в Лондоні 22 квітня 1885 року. На думку багатьох, це один з найхарактерніших для Дворжака творів, який яскраво відображає стиль композитора-романтика. Симфонію ще називають “патетичною” і навіть “трагічною” – головно через її суворий, драматичний характер. Написано її було у 1884–1885 роках, коли А. Дворжак був особливо затребуваний видавцями, мав багато замовлень, і зовні ніби й не було причин для розпачу й тяжких роздумів. Та комерційне мислення згаданих видавців висувало на перший план вимогу писати лише малі форми, які можна було легко продати. Такі “рамки”, зрозуміло, були для Маестро затісними, але він змушений був підкорятися – для утримання великої родини були потрібні кошти й немалі. А тут іще й зрив планів щодо постановки опер у Відні: музичний критик Едуард Ганслік сказав композиторові, щоб той і не розраховував на те, що твори на чеські сюжети (тим паче чеською мовою) будуть поставлені в австрійській столиці, й порадив написати оперу на німецьке лібрето. Це неабияк зачепило патріотичні почуття Маестро, й він задумав створити  симфонію, яка б схвилювала світ, змусивши звернути увагу на історію й культуру волелюбного чеського народу. Цей задум щасливим чином збігся з замовленням від Лондонського філармонійного товариства. Невідомо, чи саме такого характеру симфонії там чекали, але композитор вклав у неї всю силу любові до рідного краю.

   Коли я слухав цей твір, переді мною ніби змінювалися кадри кіноепопеї про події чеської історії, зокрема гуситського руху (до речі “Гуситською” зветься й одна з Дворжакових увертюр), та й пізнішого періоду. А іноді мені здавалося, що я знову перечитую “Старовинні чеські перекази” Алоїса Їрасека і музика (теж ніби як у фільмах) зринає зі сторінок, витворюючи образи. Уявлялися празькі замки, кожен із яких зберігає свою містичну таємницю. Зрештою, кожна з частин симфонії – Allegro maestoso, Adagio, Vivace та Allegrо – будила в мені нові асоціації, і вже йдучи з концерту додому, не міг позбутися думки: та ж не лише про чехів і Чехію цей твір – це урок патріотизму й історичної пам’яті для всіх нас (до речі, того дня оркестр виконав, як своєрідний бонус, і неповторні Дворжакові “Слов’янські танці”). І ще подумалося: якщо колись якийсь чеський режисер задумає зняти велике кінополотно про чеську історію, йому не треба запрошувати композитора для написання музики – кращої музики, аніж у Антоніна Дворжака (і особливо це стосується Симфонії № 7) для цього годі й шукати!

  Якщо ж охарактеризувати одним словом той вплив, який справив на мене (і, сподіваюся, на всіх слухачів) концерт 9 листопада, це слово буде – “потрясіння”. Або навіть “стрес”. Але стрес позитивний і корисний. І в цьому – заслуга довгожителя за віком, але вічного молодого за духом Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України, заслуга його головного дириґента і художнього керівника – народного артиста України, лауреата Шевченківської премії, професора Володимира Сіренка, якого недарма вважають одним із найкращих дириґентів світу, і блискучого скрипаля-соліста – лауреата міжнародних конкурсів Максима Грінченка.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

 

ФЕСТИВАЛЬ ЗАВЕРШИВСЯ – ФЕСТИВАЛІ ТРИВАТИМУТЬ!

     Останній день ХІV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” виявився на диво насиченим. 12 жовтня, у день його закриття глядачів чекали аж два концерти. Один із них відбувся у рамках проекту “Музичні діалоги”, присвяченого пам’яті батька Ігоря Стравінського – Федора Гнатовича. Незвичним був уже сам початок дійства – якщо можна так висловитися, глядачів зустрічала… родина Стравінських в особі батька, матері (збільшена світлина подружжя) та їх славетного сина (скульптурний портрет Ігоря Федоровича). Відкриваючи концерт, член дирекції фестивалю, лауреат премії імені Ігоря Стравінського Василь Ворон надав слово завідувачці Художнього музею міста Луцька, заслуженому працівникові культури України Зої Навроцькій, котра розповіла про нелегку життєву і творчу долю автора згаданої скульптури Олега Байдукова (на превеликий жаль, нині покійного). Василь Олександрович (а він був ведучим дійства) розкрив маловідомі сторінки біографії Федора Гнатовича Стравінського, наголосивши, що це був надзвичайно талановитий оперний співак (бас), котрий глибоко вивчав українську національну культуру, мав у своїй книгозбірні усі наявні на той час видання Шевченкового “Кобзаря”, чудово малював. Саме він позував свого часу (в образі похмурого осавула) Іллі Рєпіну для його знаменитої картини Запорожці пишуть листа турецькому султанові”.

На самому концерті (варто сказати, за рахунком він був другим – перший відбувся 11 жовтня у Володимир-Волинській дитячій музичній школі) було представлено вокальний доробок молодих вокалістів – вихованців музичних академій України та Польщі. Першим виступив співак із Ґданська Павел Буцкі, котрий виконав твори Станіслава Монюшка (“Чи знаєш цей край?”, “Пісня хорунжого з опери “Графиня”) та Фридеріка Шопена (“Наречений”), вразивши всіх дивовижним бас-баритоном. Концертмейстером була Вікторія Ковальчук.

Після пана Павла мистецьку естафету підхопили студенти Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка (акомпанувала Ольга Козлан). Назарій Федитник (баритон) представив слухачам монолог Богдана з опери Костянтина Данькевича “Богдан Хмельницький” та романс Едварда Гріга на вірші норвезького поета Осмунна Улафсона Віньє “Що я бачу” (“Видіння”). У чудовому виконанні Марії Петрів (меццо-сопрано) прозвучали “Пастораль” Ігоря Стравінського та “Intorno all’idol mio” Антоніо Честі. Інна Федорій (сопрано) вразила присутніх інтерпретацією романсів Ігоря Стравінського (“Туча” на вірші Олександра Пушкіна) та Михайла Жербіна (“Пливе моя душа” на вірші Персі Біші Шеллі). Зачаровані були слухачі й тенором Михайла Кушлика, який виконав романс Петра Чайковського на вірші Льва Мея (власне, це переклад з Генріха Гейне) “Хотел бы в единое слово” та українську народну пісню на вірші Леоніда Глібова “Стоїть гора високая” (обробка Анатолія Кос-Анатольського).

По закінченні концерту Василь Ворон подякував співакам, концертмейстерам, усім присутнім за чудову зустріч і передав вітання наставникам талановитих молодих виконавців.

 Заключне ж дійство відбулося того ж дня (точніше, вечора) у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка (себто там, де й відкривався ХІV фестиваль). Перш аніж прозвучав перший номер концертної програми – а це була “Кантата з нагоди 50-річного ювілею Вищої православної реальної школи в Чернівцях” Євсевія Мандичевського у виконанні Академічного камерного хору “Чернівці” (художній керівник – Надія Селезньова) та Академічного симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії (художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Йосип Созанський), ведуча Оксана Єфіменко окреслила основні віхи музичного фестивалю “Стравінський та Україна”, згадавши, зокрема концерт “Мирослав Скорик у стилі джаз”, яким відкривався форум, два концерти вокальної музики, Польський день… Кантата справила сильне враження на слухачів – цьому сприяла як музика, так і текст, український переклад якого демонструвався на спеціальному екрані. Як хор, так і солісти – Тарас Повх (тенор),  Євген Гнатчук (другий тенор), Ігор Раца (баритон), Василь Мельничук (бас), – були на висоті.

У першому відділенні концерту прозвучали також твори доволі несхожих між собою композиторів Ріхарда Вагнера та Моріса Равеля (Вагнер – романтик, Равель – імпресіоніст). Слухацькій увазі були представлені увертюра до опери Р. Вагнера “Летючий голландець” та “Іспанська рапсодія” М. Равеля. Диригував у першому відділенні художній керівник Академічного симфонічного оркестру, заслужений діяч мистецтв України Йосип Созанський.

Друге відділення було справжнім тріумфом музики Ігоря Стравінського, оскільки складалося саме з його творів – написаних у різні періоди його діяльності як композитора. Так, скажімо “Рухи” для фортепіано з оркестром  – твір останнього періоду, – будується на т. зв. серійній техніці, де за звуковисотну основу твору береться ряд (“серія”) неповторюваних звуків. Це досить-таки незвично для “невтаємниченого” слухача, та й музиканти мусять мати неабияку підготовку. Та виконання піаністки Лілії Холоменюк у супроводі згаданого вище оркестру показало, що для справжніх майстрів немає нічого неможливого. Інший твір, представлений у концерті, – “Симфонія псалмів” для хору та симфонічного оркестру, – написаний ще 1930 року й базується на текстах 38-го, 39-го та 150-го Псалмів Давидових у версії Вульгати (латинського перекладу Біблії). До речі, як і у випадку з кантатою Є. Мандичевського, на екрані містилась українська інтерпретація текстів. Хор та оркестр і тут показали справжній клас.

Окремо варто сказати про дириґента – а це народний артист України Ігор Блажков, постать воістину леґендарна. Ще 1986 року видатний російський дириґент Євген Мравінський, у якого Ігор Іванович свого часу навчався як аспірант, називав свого учня “музикантом рідкісної ерудиції та найширшого кругозору”, відзначав репертуарну новизну і нестандартність побудови програм і найголовніше, високу художню якість його концертів. Ведуча дійства Оксана Єфіменко, говорячи про Маестро, назвала його працю подвижницькою, і це справді так. Ігор Блажков особисто листувався з Ігорем Стравінським, брав участь у підготовці гастролей композитора в тодішньому СРСР (1962 рік) і провів величезну роботу з повернення творчої спадщини Ігоря Федоровича на Батьківщину. Ті, хто був присутній на концерті, не дадуть збрехати: Ігор Іванович не просто дириґував – він ніби проживав кожну ноту разом із оркестрантами й співаками.

До вручення дипломів і заключного слова було запрошено доктора філологічних наук, народного депутата України Ірину Констанкевич. “Маю за високу честь стояти поруч із такими талановитими митцями і справжнім метром музики Ігорем Блажковим”, – зворушено мовила Ірина Мирославівна. Фестиваль “Стравінський та Україна”, на її глибоке переконання, возвеличує і музику, і Україну, і Волинь. Теплим і вдячним словом згадала пані Ірина людей, котрі стоять біля витоків цього знакового музичного форуму – це, зокрема директор Волинської обласної філармонії (і фестивалю) Сергій Єфіменко, автор ідеї Василь Ворон, відомий сходознавець Олена Огнєва (усі вони – лауреати премії імені Ігоря Стравінського). Вона висловила сподівання, що нас знатимуть саме завдяки духовним велетам, якими були Ігор Стравінський, Леся Українка, Михайло Кравчук. Ірина Констанкевич вручила дипломи Ігореві Блажкову (висловивши при тому бажання побачити його й на наступному форумі) та колективам Чернівецької обласної філармонії (диплом з її рук прийняв Йосип Созанський), після чого оголосила ХІV музичний фестиваль “Стравінський та Україна” завершеним.

Що ж, чотирнадцятий музичний форум завершено, але попереду – п’ятнадцятий і наступні. Тож до нових зустрічей!

P. S. Автор світлин із музею – Ольга Щерба. Зйомки в театрі здійснювалися силами Волинської обласної філармонії.

 

 

МУЗИКА ЯК ТРАНСКОРДОННЕ ЯВИЩЕ

На концерти зазвичай іду з передчуттям чогось нового – навіть якщо добре знаю і виконавця, і його репертуар (адже для Прекрасного меж немає, й справжній митець завжди перебуває у перманентному стані розвитку й творчої еволюції). А коли на афіші обіцяно зустріч із новими артистами – тим паче.

 

Польський день ХІV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” особисто для автора цих рядків став днем відкриттів, оскільки я вперше отримав змогу “вживу” почути і побачити виконавців, про яких досі лише читав у Мережі чи “паперовій” періодиці. 8 жовтня шанувальники музичного мистецтва одержали справжній подарунок від митців із сусідньої Польщі.

 

На початку дійства, ведуча Оксана Єфіменко підкреслила урочість недільної події, її кульмінаційність у напруженому плині фестивальних днів і висловила щиру вдячність Генеральному консульству Республіки Польща в Луцьку і особисто Генеральному Консулові п. Вєславу Мазуру за постійну фінансову підтримку знакового музичного форуму.

 

Розпочав концертну програму струнний квартет “KWARTEMIA” Люблінської філармонії імені Генрика Венявського, а це ­– Аґата Мрувчинська (1-а скрипка), Емілія Сіпковська (2-а скрипка), Пьотр Гжеляк (альт) та Ізабеля Загурська (віолончель). Талановиті виконавці з Любліна стали для слухачів провідниками у дивний і неповторний світ музики Ігоря Стравінського, блискуче виконавши 1-шу та 3-тю частини “Трьох п’єс для струнного квартету”, задавши цим тон усьому подальшому перебігові концерту.

 

На сцені – видатна акордеоністка та бандонеоністіка, лауреат міжнародного конкурсу акордеоністів, кавалер Золотого і Срібного Хрестів “За заслуги”, професор Ельвіра Слівкевіч-Цісак. Концерт для акордеона, струнного оркестру та ударних (автор – Єжи Мондравскі), виконаний  (до речі, вперше) пані Ельвірою в супроводі ансамблю “KWARTEMIA Plus” (окрім згаданого вище квартету в ньому беруть участь Уршуля Черняк /контрабас/ та Сергій Майоров /ударні/) показав практично необмежені можливості інструмента, який багато хто вважає суто джазовим. Як змогли пересвідчитися слухачі, акордеон (як і бандонеон) сповна може бути “на місці” і в камерній, і навіть у симфонічній музиці – як академічній, так і авангардовій.

 

Лауреат міжнародного конкурсу камерної музики, віолончелістка Малґожата Сенк – завжди бажаний гість престижних сцен світу (чого варта лише географія її виступів – Австрія, Бельгія, Хорватія, Франція, Іспанія, Шотландія, Японія, Україна…). Волинських меломанів польська виконавиця порадувала (й це не перебільшення) “Концертом для віолончелі соло” Томаша Радзівоновіча. Бездоганне володіння інструментом, уміння тримати слухацьку увагу у Малґожати Сенк справді гідне подиву.

 

Саме в рамках польського дня любителі музики мали унікальну нагоду ознайомитися зі світовою прем’єрою – твором російської композиторки Софії Губайдуліної “Сім останніх слів Христа на хресті” для акордеона, віолончелі та струнного оркестру. У виконанні Ельвіри Слівкевіч-Цісак, Малґожати Сенк та ансамблю KWARTEMIA Plus” прозвучала 3-я частина твору (“Істинно кажу тобі: нині же будеш зі мною в раю”). Враження, чесно кажучи, “зашкалюють”. І річ не лише в емоційному впливі музики, а й у її сакральності (тема Святої Трійці: акордеон – Бог-Отець, віолончель – Бог-Син, інші смичкові – Бог-Дух Святий), а ще – у самому факті виконання твору православної композиторки музикантами-католиками у католицькому ж таки храмі, що свідчить: справжнє мистецтво, звернене до Бога, здатне піднятися над конфесійним розмаїттям (адже Спаситель конфесій не створював). Сама Софія Асгатівна (свого часу вона потрапила у т. зв. “хренниковську сімку”, зазнавши нищівної критики з боку тодішнього керівництва Спілки композиторів СРСР) в одному з інтерв’ю зізнавалася: “…релігію розумію буквально, як re-ligio — відновлення зв’язку між життям і висотою ідеальних установок й абсолютних цінностей, постійне відтворення legato життя. Життя розриває людину на частини. Вона повинна відновлювати свою цілісність це і є релігія. Крім духовного відновлення, немає ніякої серйознішої причини для створення музики”. Таке розуміння релігії й природи творчості справді здатне зробити музику явищем трансконфесійним, транснаціональним, транскордонним, і стоїть на порядок вище, аніж деякі неоднозначні заяви, зроблені пані Софією впродовж останніх років.

 

Тим часом пані Ельвіра змінила акордеон на екзотичний бандонеон, і стало зрозуміло, що звучатиме музика великого арґентинця Астора П’яццоли. “П’яццоліану” розпочав “Облівіон”, невдовзі продовжившись танго “Тривога” і “Страх” (між “Облівіоном” і “Тривогою”, щоправда, прозвучав ще твір славетного джазового трубача і композитора Луї Армстронга “Цей прекрасний світ” у виконанні… струнного квартету KWARTEMIA” – цілком у класичному, майже академічному ключі, що було неабиякою несподіванкою). Повертаючись же до музики Астора П’яццоли, відзначимо просвітницький момент як концерту, так і згаданих композицій – адже більшість із нас звикла до танго, значною мірою європеїзованого, мало що знаючи про витоки цього популярного танцю, тож для слухачів була приємна нагода послухати справжнє арґентинське танго. Прозвучало також “Циганське танго” шведського композитора Якоба Гаде.

 

По закінченні концерту артистам було вручено квіти від Генерального Консула Республіки Польща в Луцьку п. Вєслава Мазура. З вітальним словом до присутніх звернувся член дирекції фестивалю “Стравінський та Україна”, автор ідеї його проведення, лауреат премії імені Ігоря Стравінського Василь Ворон. Він тепло відгукнувся про сприяння організації та проведенню фестивалю з боку Генеральних Консулів Польщі – від Войцеха Ґалонзки до нинішнього, Вєслава Мазура. Пан Василь також вручив дипломи польським митцям.

 

 

 

Ігор БЕРЕСТЮК


МАКСИМУМ ПОЗИТИВНИХ ЕМОЦІЙ – ВІД ДУЕТУ З КИЄВА

Концерти музичного фестивалю “Стравінський та Україна”, який проходить за підтримки Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку та Благодійного фонду “Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом»”, тривають, і кожен із них відкриває нові творчі грані виконавців, чий доробок, здавалося б, відомий не лише в Україні. Зовсім недавно луцькі любителі музики насолоджувалися грою подружжя піаністів-віртуозів Оксани Рапіти і Мирослава Драгана у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі, а 5 жовтня, завітавши до міського Палацу культури, отримали нагоду зустрітися ще з одним творчим подружжям – цього разу вокалістами Галиною Ходаківською та Вадимом Мітряєвим. Знайомлячи глядачів із цим чудовим дуетом, ведуча концерту Оксана Єфіменко розповіла про творчі здобутки артистів (а вони – лауреати семи міжнародних конкурсів), їхню співпрацю з багатьма музичними колективами, й навіть навела факт викладання обох у… Тегеранській консерваторії, що свідчить про популярність співаків за межами не тільки України, а й Європи.

Розпочався концерт зі своєрідної “Моцартіани”: одна за одною прозвучали фрагменти з опери Вольфґанґа Амадея Моцарта “Милосердя Тита” (дует Сесто та Віттелії та арія Сесто), дует із “Чарівної флейти” та дуеттіно з “Весілля Фігаро”. Уже з цього стало зрозуміло – перед нами не лише непересічні вокалісти, а й блискучі актори (майстерність перевтілення – особливо в останній із названих композицій, – була просто дивовижною). Це показали й подальші номери – зокрема сцена Джільди і Герцога з опери Джузеппе Верді “Ріголетто”.

Вадим Мітряєв володіє рідкісним голосом, який дає змогу співати у двох регістрах – теноровому й контратеноровому, близькому до… меццо-сопрано. В цьому слухачі змогли пересвідчитися, уже почувши партію Сесто у виконанні співака. А у творі Ігоря Стравінського “Фавн та пастушка” (вірші Олександра Пушкіна) пан Вадим показав віртуозне володіння обома регістрами.

Галина Ходаківська виконала “Вокаліз-пастораль” Ігоря Стравінського та “Вокаліз” на славнозвісну “Мелодію” Мирослава Скорика з кінофільму “Високий перевал”. Цей твір, сповнений глибокого внутрішнього трагізму й молитовної чистоти можна поставити в один ряд із “Реквіємом” Моцарта, Сонатою для фортепіано № 2 сі-бемоль мінор, ор. 35 Фридеріка Шопена, твором Ремо Джадзотто, відомим як “Адажіо Альбіноні”, а якщо шукати українських аналогів – з лемківською (за іншими даними – закарпатською) піснею “Пливе кача по Тисині”, з “Чуєш, брате мій” Левка і Богдана Лепких, “Лелеченьками” Олександра Білаша та Дмитра Павличка... Голос співачки проникав просто у саме серце, будячи спомини про рідних, близьких, друзів, які відійшли за межу земного Буття, про тих, хто помер своєю смертю, й тих, хто загинув унаслідок різноманітних соціальних катаклізмів. Туга проростала катарсисом…

А на сцені – знову Вадим Мітряєв, із романсами українського композитора Віктора Косенка на вірші Сергія Єсеніна (“Поёт зима, аукает”) та Олександра Пушкіна (“Я здесь, Инезилья”), під час виконання яких (як і під час виконання арії Калафа з опери Джакомо Пуччіні “Турандот”) слухачі мали змогу ще раз пересвідчитися наскільки гнучким і розкутим є вокал артиста і наскільки багатим є його голосовий діапазон.

Галина Ходаківська, зі свого боку, порадувала чудовою інтерпретацією творів Мирослава Скорика (“Якби мені черевики” на вірші Тараса Шевченка), Михайла Жербіна (“Пливе моя душа” на вірші Персі Біші Шеллі”) і Джакомо Пуччіні (монолог Чіо-Чіо-сан із опери “Мадам Баттерфляй” та арія Лауретти з опери “Джанні Скіккі”).

Ні, таки я помиляюсь: не дует був на сцені, а… тріо, бо ж безпосередньою учасницею дійства була ще й третя непересічна особистість – відома піаністка і клавесиністка, лауреат міжнародних конкурсів, кандидат мистецтвознавства, доцент Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського Олена Жукова, яка блискуче акомпанувала співакам, змушуючи забувати, що на сцені не оркестр, а концертмейстер, а у випадку “Моцартіани” – що звучить рояль, а не клавесин.

Того вечора варто було послухати не лише виступи артистів із Києва, а й ту тишу, яка панувала в залі під час виконання творів і лише по їх закінченні трансформувалася в оплески. Так мовчати й так аплодувати можуть тільки ті, хто по-справжньому любить і розуміє музику…

Не буде перебільшенням, якщо сказати, що співаків довго не відпускали зі сцени: навіть коли прозвучала кода концерту – славетна “Застольна” з “Травіати” Джузеппе Верді, – уже поза програмою Галина Ходаківська та Вадим Мітряєв виконали ще два твори, й серед них – традиційно приписуваний  Джоакіно Россіні “Дует кішок” (насправді це компіляція з творів Россіні та данського композитора Крістофа Вейсе). Ця композиція, зокрема, показала, що і в серйозній музиці гумор не буває зайвим – особливо, коли є високий естетичний смак і чуття міри. Словом, слухач отримав максимум позитивних емоцій.

Після закінчення концерту член дирекції фестивалю, лауреат премії імені Ігоря Стравінського, заслужений працівник культури України, художній керівник Волинської обласної філармонії Юрій Максименко вручив артистам диплом та квіти.

 

 

Ігор БЕРЕСТЮК


ТРАДИЦІЇ + НОВАТОРСТВО = МИСТЕЦТВО!

Я майже не застав часів, коли джазова музика вважалася явищем буржуазної культури і зазнавала всілякої критики, але наслухався про це чимало. Кажуть, що за Хрущова були навіть такі куплети: “Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст”. Цим “тлетворным влияниям Запада” всіляко протиставляли класику – в це поняття вкладалася симфонічна, камерна музика, опери, балети, академічні (не “жорстокі”) романси тощо, – а також народну музику. За великим рахунком, пропагуючи серйозну музику і скеровуючи молодь до фольклорних джерел, робили ніби й добру справу – адже естетичні смаки треба виховувати. Одначе чим тут завинив джаз? І хіба кращі зразки джазової музики (як-от “Summertime” з опери Джорджа Гершвіна “Поргі та Бесс”, навіяна до речі, українською колисковою “Ой ходить сон коло вікон”, чи його ж “Рапсодія в стилі блюз”) не можуть бути віднесені до класики?

Нині, звісно, інші часи, й відповідь на це багато в чому риторичне запитання наші меломани змогли отримати, відвідавши концерт “Мирослав Скорик у стилі джаз”, який відбувся 1 жовтня, у перший же таки день ХІV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка.

Те, що Мирослав Скорик – Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, академік Академії мистецтв України, внучатий небіж Соломії Крушельницької – є людиною надзвичайно талановитою та багатогранною, відомо давно: адже він – автор опери “Мойсей”, багатьох симфонічних поем, камерно інструментальних творів, музики до кінострічок (як-от славнозвісна “Мелодія” з “Високого перевалу”), вистав, цілої низки естрадних пісень, серед яких – “Квіти говорять”, “Намалюй мені ніч”, “Три трембіти”, “Не топчіть конвалій”, “Аеліта”, “Принесіть мені маків”, “Я не сумую за тобою”, “Карпати”, “Я тебе почекаю” та ін. Шанувальники таланту композитора знають про його доробок у царині джазової музики.

Власне “хвиля” джазу, наче швидкоплинна карпатська ріка, підхопила слухачів і понесла в напрямку творчих фантазій леґендарного Маестро одразу, щойно ведуча Оксана Єфіменко оголосила перший номер (Мирослав Михайлович, щоправда, сам не грав – зате чудово диригував). Партію ж фортепіано виконувала заслужена артистка України Оксана Рапіта в супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле” (керівник – народний артист України Товій Рівець). Зізнаюся: слухаючи джазові п’єси “Приємна прогулянка”, “Нав’язливий мотив”, “Візерунки”, “Каприс”, “В народному стилі”, моментами забував що на сцені – виконавці академічної, класичної музики, а не джаз-оркестр у звичному розумінні – скрипки, альти, віолончелі творили справжнє диво, утворюючи разом із фортепіано ілюзію звучання інструментів яких на сцені не було. Так, наприклад, мені іноді вчувався то саксофон, то тромбон, то банджо, а контрабасист сповна показав високий рівень гри не лише в академічній “смичковій” манері, а й у джазовій (характерне піццикато для підтримання ритму).

За правилами фестивалю в концерті мають звучати і твори Ігоря Федоровича Стравінського, котрий, до речі, з великим пієтетом ставився до джазу й нерідко використовував його прийоми у власній музиці. Тож Оксана  Рапіта виконала “Етюд, опус 7 №3” та “Largetto.

На фестиваль пані Оксана приїхала не сама, а з чоловіком – теж заслуженим артистом України й теж піаністом-віртуозом Мирославом Драганом. Цей блискучий фортепіанний дует запропонував зовсім сміливий хід, виконавши чотири джазові (!) парафрази М. Скорика на теми світової музичної класики – за основу було взято три твори Людвіга ван Бетховена (“Місячна соната”, “Апасіоната”, “До Елізи”) та Фридеріка Шопена (“Мазурка ля-мінор”). Це було настільки незвичним, що мимоволі подумалось: а як би сприйняли це згадані композитори, якби якась машина часу перенесла їх до Луцька на цей концерт? Але одразу ж заспокоївся, згадавши, що з почуттям гумору у класиків було все гаразд, та й не переступали львівські музиканти анітрохи грані допустимого, а явили добротний сплав традиції та новаторства, що й породжує в результаті справжнє мистецтво. А що це – справжнє мистецтво, підтверджує той факт, що бетховенівська “До Елізи” виконувалась на “біс”.

У виконанні Мирослава Драгана та Академічного камерного оркестру

“Кантабіле” прозвучали композиції “В старому джазовому стилі”, “Дзиґа” (теж звучала на “біс”). Цікавим і оригінальним було виконання “Трьох екстраваґантних танців” – “В іспансько-мавританському стилі”, “Сумний блюз” (хоч, чесно, кажучи веселих композицій у цьому стилі майже не зустрічав) і “Канкан ніби зі старої грамофонної плити”.

По закінченні дійства директор фестивалю “Стравінський та Україна”, лауреат премії імені Ігоря Стравінського, директор Волинської обласної філармонії Сергій Єфіменко вручив учасникам дипломи.

В цілому ж концерт “Мирослав Скорик у стилі джаз” показав, що поділ справжньої музики на класичну і не класичну є суто умовним, і для істинних музикантів під силу будь-який стиль чи напрям.

 

 

Ігор БЕРЕСТЮК

ЛЮДСТВО, ЯКЕ МАЄ ТАКУ МУЗИКУ, НЕ МОЖНА ВВАЖАТИ ПРИРЕЧЕНИМ

“Іще в нас музики не досить”, – скрушно мовив на початку 20-х років минулого століття Павло Тичина, і значною мірою з ним доречно погодитися й нині: адже чимало з того, що звучить нині в радіо-, телеефірі та Інтернеті назвати музикою можна лише з величезною натяжкою або й узагалі не можна. Тому не згасає спрага за справжнім, невмирущим мистецтвом, і радіє душа, коли зустрічаєшся саме з НИМ!

 

Таку благодатну нагоду отримали 24 вересня лучани, завітавши до Кафедрального костелу Святих Апостолів Петра і Павла на ювілейний концерт, присвячений 30-річчю Академічного камерного оркестру “Кантабіле”. Власне, сама атмосфера храму налаштовувала на особливий, сакральний характер дійства. І ці передчуття любителів музики не підвели.

 

Зробивши короткий екскурс в історію створення “Кантабіле” й навівши мотто (девіз) його незмінного керівника і диригента, народного артиста України Товія Рівця (“Слухач понад усе: відкрити, схвилювати, збагатити”), ведуча концерту Оксана Єфіменко оголосила перший номер. Це була Арія з оркестрової сюїти № 3 Йогана Себастьяна Баха. Щойно пролунали перші звуки цього безсмертного твору, автор цих рядків ніби знову перенісся на тридцять років назад, коли волею Долі опинився в ролі одночасно і свідка, й учасника сеансів відомого лікаря-психотерапевта Еріха Буса. На згаданих сеансах Бахова  “Арія” звучала дуже часто, ніби нейтралізуючи – вкупі з іншими методиками, – різноманітні важкі проблеми, недуги й стреси, які привели до лікаря людей із різних міст і сіл тодішнього Союзу. І це символічно – адже така музика лікує духовно, зцілюючи душу своєю могутньою енергетикою.

 

Перед другим номером слово – а це були Токата і фуґа ре мінор того ж таки Йогана Себастьяна Баха, – було надане керівникові “Кантабіле”. Задушевно і щиро говорив Товій Михайлович про, про те, що космічна музика цього великого композитора повертає людям Віру, дає Надію, утверджує Любов. Слухаючи ж сам твір, не міг позбутися відчуття, що чую не смичкові, а величезний орган, якому замало було б місця навіть у цьому костелі…

 

“Мелодія” з опери славетного німецького композитора, представника музичного класицизму Крістофа Віллібальда Глюка “Орфей і Еврідіка”, яку в супроводі оркестру майстерно виконала на флейті Софія Свіст, знову навіяла спогади – цього разу про батька, якого не стало майже рік тому (без кількох днів). Працюючи над драмою Олексія Коломійця “Голубі олені” тато використовував саме “Мелодію” Глюка – як музичний лейтмотив вистави, яку драматург назвав “повістю про кохання”. Як повість про кохання – сумовита, але така, що очищає душу сприймається й сама “Мелодія”.

 

Епоха бароко була представлена “Пасакалією” Георга Фрідріха Генделя. У проникливому виконанні Вікторії Чайки (меццо-сопрано) прозвучала “Аве Марія” Джузеппе Верді. Справжнім реквіємом у пам’ять про тих, хто відійшов у інші світи, стало славнозвісне Адажіо соль мінор, відоме зазвичай як “Адажіо Альбіноні”. Тих, кого цікавить, чому обидва слова взято у лапки, відсилаю до Вікіпедії (https://uk.wikipedia.org/wiki/Адажіо_Альбіноні). Але, зрештою, хто б не був автором цього твору – ніхто не сумнівається, що це ШЕДЕВР, зворушливий до сліз, трагічний і водночас життєствердний. “Доки звучить така музика, житимемо й ми” – мовив у короткій передмові перед виконанням “Адажіо” сам Товій Михайлович. Скрипка в руках Маестро, здавалось, не просто грала – плакала, а їй вторували інші смичкові разом із суворим органом…

 

І, звичайно, апофеозом концерту стала славнозвісна “Глорія” Антоніо Вівальді. Твір прозвучав у виконанні Академічного камерного оркестру “Кантабіле” (художній керівник – народний артист України Товій Рівець) та Архієрейського хору “Оранта” Свято-Троїцького кафедрального собору УПЦ-КП міста Луцька (художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Василь Мойсіюк). Сольні партії виконували Анна Зарицька (сопрано) та Вікторія Чайка (меццо-сопрано). “Глорія” справила на слухачів надзвичайно сильне враження – певен, що багато хто з них (незалежно від віросповідання) у той час подумки молився, довіряючи Всевишньому найсокровенніше. І подумалось із надією: людство, у якого є така музика, не можна вважати приреченим…

 

 

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

Прес реліз 14 музичного фестивалю«Стравінський та Україна»

Після завершення минулорічного фестивалю його лейтмотив залишався у програмах телеканалу «Нова Волинь». Йшлося про народження ідеї фестивалю, її «хрещених батьків», історію постановок балету «Весна священна» («Повернення у «райський куточок»), реставрацію будинку, де жив Ігор Стравінський в Устилузі («Нове життя «Старої мизи»).

17 червня (день народження композитора) в Устилузі доктор філологічних наук директор Інституту культурної антропології Віктор Давидюк виголосив реферат: «Пресвятая весна» у контексті європейського модернізму». Принагідно експозицію музею-садиби композитора поповнив презент від дирекції фестивалю. Планшет великих розмірів розповідає про минулорічне концертне виконання опери-ораторії «Цар Едіп» у театрі імені Шевченка, історію цієї постановки у Великобританії, яку розповів почесний гість фестивалю Тоні Палмер.

Під час цьогорічного фестивалю у музеї-садибі  Ігоря Стравінського в Устилузі  чекають гостей із Швейцарії - правнучку Ігоря Стравінського та маестро Шарля Дютуа ( Charles Dutoit) з дружиною Шанталь. Один із найвизначніших диригентів світу, маестро Дютуа (народився 7 жовтня 1936 року) від 1964 року працює із найвизначнішими симфонічними оркестрами на усіх континентах. «Численні колективи культивують звук «інтернаціональний». Я шукаю звук тієї музики, яку ми виконуємо, але не звук для конкретного оркестру. Не можна грати Берліоза так, як, приміром, Бетховена чи Вагнера». Його записи творів Паганіні,Берліоза, Онеггера, Русселя відзначені нагородами «Греммі», а сам маестро - Орденом Канади та  Національним орденом Квебеку...   

14 музичний фестиваль «Стравінський та Україна» розпочнеться 1 жовтня. До Міжнародного дня музики дирекція фестивалю запропонує джазові композиції видатного українського композитора народного артиста України  Мирослава Скорика. У програмі  «МИРОСЛАВ СКОРИК в стилі джаз» - авторські твори для фортепіано з  академічним камерним оркестром «Кантабіле», авторські твори в 4 руки для фортепіано з оркестром, авторські твори для фортепіано, твір Стравінського. Солісти: Мирослав Драган (ф-но, м. Львів), Оксана Рапіта (ф-но, м. Львів); маестро Мирослав Скорик (м. Київ) виступить у ролі диригента.

Такий початок фестивальної програми не випадковий. 100 років тому Стравінський запізнався з джазом, що  означив цілковито нове звучання його музики: відома з виконання на попередніх фестивалях «Історія солдата», що народилася у роки першої світової війни, засвідчила «остаточний розрив з російською оркестровою школою…», зазначав композитор. У контексті циклу «Маестро і джаз» відбувалися концерти Олександра Саратського, Симфонічного оркестру імені Кароля Намисловського («Пульчінелла і «король свінгу»). Фотовиставка «Маестро і джаз» Олександра Більчука в актовому залі музею-садиби відображає джазові традиції його «малої батьківщини».

Нова тенденція фестивалю – концерти вокальної класики. 5 жовтня Галина Ходаківська (сопрано) і Вадим Мітряєв (тенор/контратенор) під супровід фортепіано (Олена Жукова) виконають кілька творів Стравінського і дюжину дуетів, вокалізів та оперних партій (дует Сесто і Віттелії з опери «Милосердя Тита» Моцарта,дует «Танцюймо» з балету «Наомурі» Лало, дует «Богемці» на теми «Угорських танців» Брамса-Віардо, «Тарантеллу» Бізе, Три романси Косенка, сцену з першої дії опери «Богема» Пуччіні»…).

11 жовтня у музеї-садибі композитора та Володимир-Волинській дитячій музичній школі виступлять молоді вокалісти – студенти музичних академій Львова, Києва, Гданська. Заявки надіслали  Ганна Твердова (ліричне сопрано), Демян Матушевський (бас),Марія Петрів, Назарій Федитник, Інна Федорій (сопрано), Павел Буцкі(бас)…

«Музичні діалоги» пам’яті Федора Стравінського початок нового проекту у рамках фестивалю, що матиме продовження у наступні роки в іпостасі музичного конкурсу. Ідея «репатріації» - повернення на українську музичну сцену імені і творів із репертуару видатного оперного співака дев’ятнадцятого століття - починання настільки ж героїчне, наскільки і проблематичне: цьогоріч в обласному бюджеті заплановані лише 40 тисяч гривень на проведення 14 фестивалю «Стравінський та Україна».

 Рятують ситуацію постійні і надійні партнери дирекції фестивалю –Генеральне консульство РП у Луцьку, яке підтримало почин лауреата міжнародних конкурсів професора Ельвіри Слівкєвіч-Цісак, котра запропонувала камерний концерт із творів польських композиторів та Астора Пяццоли у рамках «польського дня» та Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом», який надає фінансову підтримку для народного артиста України Ігоря Блажкова у реалізації виконань найвидатніших творів Ігоря Стравінського.

За сприянням дирекції фонду «Тільки разом» меломани мали унікальну нагоду побачити «Весіллячко», «Реквієм»,концертне виконання опери-ораторії «Цар Едіп».З допомогою однодумців - митців Чернівецької філармонії, Ігор Іванович Блажков готує на завершення 14 фестивалю «Симфонію псалмів» Ігоря Стравінського.

Після трагедії Софокла, маємо звернення Стравінського до унікальних зразків стародавньої поезії –псалмів царя Давида.

Для вокально-симфонічного твору автор вибрав із псалтиря тексти трьох псалмів 38, 39 і 150-го. Перший з них – звернення грішника до Господнього милосердя, благання про спасіння; другий –вдячність за отриману милість; третій гімн хвали і слави Всевишньому (Аллілуйя).

За словами Стравінського на творі позначилися його дитячі спогади про церковну музику у Києві і Полтаві. І хоча розпочинав писати музику на словянські тексти, в кінцевому підсумку  зупинився на латині і запропонував «полілог культур» - від музичного спадку Візантії до західної Європи, поєднання григоріанського хоралу та православних піснеспівів, вокальної та інструментальної спадщини бахівської епохи і симфонізму своїх вчителів.

Одначе його використання хорового та інструментального  ансамблів співпадало з  поглядами старих майстрів, котрі поводилися з ними як з рівноцінними. І саме ця контрапунктна манера, що урівнювала в правах вокальне та інструментальне начала, стала основою видатного твору, написаного до 50-річчя уславленого Бостонського симфонічного оркестру (1930 рік).

 

           Прем’єра твору відбулася у Брюсселі 13 грудня і у Бостоні 19 грудня 1939 року: у Європі гітлерівські чоботи топтали Польщу, громадянином якої Стравінський прагнув стати у міжвоєнний період…


Василь Ворон


«Цар Едіп»  в експозиції музею-садиби Ігоря Стравінського

З нагоди дня народження композитора Ігоря Стравінського обласна філармонія і дирекція фестивалю «Стравінський та Україна» зробили для музею-садиби композитора в Устилузі спеціальний презент.

 

На планшеті розміром 150 на 120 сантиметрів, який передав директору музею Володимиру Терещуку лауреат премії імені Ігоря Стравінського журналіст Василь Ворон розміщена інформація про концертне виконання опери-ораторії «Цар Едіп» у програмі 13 музичного фестивалю «Стравінський та Україна»: лібрето у перекладі українською мовою народного артиста України Ігоря Блажкова ( він був художнім керівником проекту у якому брали участь солісти та колективи Чернівецької обласної філармонії), дійові особи та виконавці незабутнього дійства.

 

На планшеті розміщена передмова видатного британського режисера Тоні Палмера, яку він виголосив у театрі імені Тараса Шевченка перед початком концерту 1 жовтня 2016 року і яку ми пропонуємо у перекладі доцента університету імені Лесі Українки Олександра Бєлякова.

 

Опера «Цар Едіп». Передмова до концертного виконання опери-ораторії у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка 1 жовтня 2016 року Тоні Палмера почесного гістя музичних фестивалів «Стравінський та Україна» видатного британського режисера театру, кіно і телебачення.
Прем'єра цього шедевру Ігоря Стравінського, написаного між січнем 1926 року і березнем 1927 року, відбулася 30-го травня 1927 року у Паризькому театрі Сари Бернар. Диригував композитор. Минуло 14 років після славнозвісної прем'єри балету «Весна священна». Літературним підґрунтям опери «Цар Едіп» стала давньогрецька трагедія (429 р. до н.е.), автором якої був Софокл, видатний драматург античної Греції. Композитор замислив подарунок - сюрприз на день народження свого далекого родича, великого імпресаріо С. Дягилєва, щоб відзначити 15-річний ювілей їхньої співпраці, яка почалася 1910  постановкою «Жар-птиці».                                                                                                       
Передбачалося також, що цей твір стане дарунком з нагоди 2О-ї річниці Дягилєвської трупи «Російські балети», яку вважали одним з провідних балетних колективів. Оскільки між С. Дягилєвим та І. Стравінським виникали суперечки щодо фінансових проблем, «Цар Едіп», як очікувалось, мав примирити обох митців. Проте С. Дягилєв вважав таку
ідею безглуздою.                                                                                                                      
Перше концертне виконання твору завершилось провалом «більшим, ніж я очікував» (як зауважив Стравінський згодом), а глядачі доклали чимало зусиль, щоб «залишатися чемними» - додав він. Отже, спроба І.Стравінського примиритися з С. Дягилєвим зазнала невдачі. Непорозуміння, що виникли у стосунках між І. Стравінським і С. Дягилєвим були не єдиною проблемою. У той час І. Стравінський мешкав у Ніцці, на півдні Франції. Він перебував під великим враженням від «Антігони», ще однієї грецької трагедії, постановку якої здійснив Жан Кокто, поет, драматург і режисер фільмів у сюрреалістичному стилі. Стравінський звернувся до Кокто з проханням допомогти йому у схожому до «Антігони» проекті і створити виставу на основі легенди про царя Едіпа, який мимоволі став вбивцею свого батька і взяв шлюб з власною матір'ю Йокастою. Істина згодом виявилась фатальною для обох. Йокаста повісилась, а Едіп виколов собі очі.                             
«Цар Едіп», як відомо, один із головних міфів і наративів світової літератури. Ось як І. Стравінський прокоментував мені зміст своїх творчих намірів: «В мене була ідея одержати лібрето, в якому на перший план виходив ритуальний аспект п'єси. В такій п'єсі час і місце дії повинні бути статичними «замороженими» - такими, що припускають існування певної надприродної сили. Я пояснив Кокто, що лібрето має бути банальним. Тоді навіть та публіка,
яка геть не знається на музиці, могла б зрозуміти цей твір. Згодом Кокто написав лібрето «Вагнерівського» типу. Тоді я сказав Кокто: «Ваше лібрето не виглядає банальним, а мені потрібне простіше, лібрето для всіх і кожного, адже ніхто не здатний зрозуміти лібрето Вагнера. Навіть сам Вагнер. Тоді Кокто вимовив: «Шановний, заспокойтеся. Я напишу інше лібрето». Коли була створена друга версія лібрето,  Стравінський каже Кокто: «Друже, цього разу лібрето нагадує мені твори Верді, а Верді завжди втілює політичні ідеї, Проте міф про Едіпа не містить політичних ідей. «Шановний колего, - відповів Кокто, - я зроблю ще один варіант лібрето».                                                                      
Третім варіантом лібрето Стравінський був задоволений. Він сказав: «Вельмишановний пане Кокто! Це лібрето нагадує мені твори Пуччіні. Саме таке лібрето я хотів отримати від Вас». Згодом І.Стравінський передав лібрето Жану Данелу (який розпочав свою церковну кар'єру як абат, а на той момент обіймав посаду кардинала) і попросив його перекласти текст лібрето на церковну латину. Принагідно зауважимо, що Стравінський спочатку не розповідав Кокто про свої контакти з Данелу. За словами Стравінського, він прагнув мати лібрето, мова якого могла спростувати будь-які закиди щодо вульгаризації. Кокто здивувався, почувши це, але обмежився фразою: «Мені дуже приємно прислужитися Вам». У зв'язку з постановкою «Царя Едіпа» виникла нова проблема: як виконувати твір?
В оперному варіанті, як передбачав  композитор чи як концертний твір? Далі. Якщо «Цар Едіп» матиме концертне виконання, чи не виникне потреба у певному розповідно-коментуючому супроводі, щоб надавати глядачам (слухачам) вистави інформацію щодо подій, які розгортаються на сцені?     
Це могло ще більше віддалити аудиторію від трагедії, адже латинська мова лібрето сама собою створювала відстань між глядачами/слухачами і твором. Кокто вирішив скористатися можливістю і сказав, що він сам, власноручно, напише авторський текст - коментар, який буде вставлений у дію, (яка, у концертному виконанні, так чи інакше, є статичною), що відбувається на сцені.      
Таке рішення виявилося щасливим і вчасним, тому що вокальні партії були підготовлені лише за 20 днів до прем’єри. Навряд чи знайдеться виконавець, який би міг вивчити свою роль (не кажучи вже про проведення репетицій) протягом такого короткого часу. Але Стравінський, як справжня людина театру, все ще жадав реалізації «оперної версії твору». Спроби втілити сценічні варіанти «Царя Едіпа» були здійснені наступного року у Відні та Берліні, де виставою диригував Отто Клемперер. Обидві версії виявились невдалими. Стравінський майже занепав духом і поринув у роботу над твором, який за жанром більш був схожий на ораторію для концертного залу, ніж на оперу. І глядачі звикли за багато років до вистави, в яких актори, вдягнуті у вечірнє вбрання, знаходились перед
завісою чорного кольору.            
Після війни Стравінський мешкав у Голівуді поруч з Бульваром Сонячних Заходів і відчував піднесення: 1951 року його опера «Пригоди гульвіси» мала шалений успіх. На новій хвилі творчого натхнення, композитор повернувся до оперної версії «Царя Едіпа», яка колись зазнала невдачі (за три роки до цього Стравінський вже почав переробляти її).
Прорив відбувся у Лондоні. Наприкінці 50-х років Королівський Шекспірівський Театр під керівництвом Пітера Холла почав ставити не лише твори Шекспіра, а й п'єси європейських драматургів. Одним з режисерів був француз Мішель Сент Дені, а головним дизайнером Абд-Елкадер Фарах - алжирець. Вони дійшли висновку, з відома Стравінського, що
«Цар Едіп» є однозначно оперою, не більше і не менше. І сталося, як гадалося. 15.01.1960 «Цар Едіп» нарешті поставили як твір оперного  жанру у театрі Саулерса Веллса, що на півночі Лондона. За 15 років до цього саме тут відбулася прем’єра однієї з видатних опер 20-го століття - «Пітер Граймс» Бенжамена Бріттена.       
Співаки-виконавці були у масках, які мали полегшити артикуляцію. «Цар Едіп»,  вистава оперного жанру, що повністю відповідала початковому задуму Ігоря Стравінського, мала величезний успіх. Цей твір, себто його версії, поставили майже в усіх країнах світу.
 Переклад О. Бєлякова                                                                                                                  .

До дня народження Стравінського

 За традицією до дня народження композитора Ігоря Стравінського

 Волинська обласна філармонія приготувала презентацію 14 музичного фестивалю

 «Стравінський та Україна». Директор фестивалю Сергій Іванович Єфіменко розповість про фестивальні заходи і презентує музею спеціальний планшет про концертне виконання опери-ораторії «Цар Едіп» - кульмінаційну подію у рамках минулорічного фестивалю.

              Після спорудження оселі в Устилузі 1907 року Ігор Стравінський привіз у «райський куточок для творчості» на берег Луги свій великий концертний  «Бехштейн». Протягом минулого століття знаменита німецька фірма виготовила тисячі інструментів, але відтоді ніхто з волинських меломанів не мав змоги слухати  звучання цього інструмента на наших філармонічних концертах. Хоча великий Клод Дебюсі був переконаний, що немає кращого інструменту для виконання фортепіанної музики…

  З метою  збору коштів на придбання великого концертного роялю знаменитої німецької фірми була заснована громадська організація «Подаруємо Луцьку рояль», а художник Олександр Дишко виготовив унікальний диплом для меценатів проекту «Подаруємо Луцьку рояль», який Сергій Єфіменко презентуватиме в Устилузі.

 Організатори фестивалю запросили на зустріч з меломанами видатного українського етнолога професора університету імені Лесі Українки, доктора філологічних наук Віктора Давидюка, який запропонував тему для розмови:                                 «Пресвятая весно, що ти нам принесла…»

 Балет «Весна священна»

 в контексті європейського модернізму.

  У подорожі до Устилугу візьмуть участь студенти університету, вокалісти дитячої студії «Зернятко» Алли Опейди, журналісти і меломани.

 

 

 


Галина Конах і «ПроФорма» співали Нємена

За сприяння дирекції Волинської  обласної філармонії у Красноставі відбулася незабутня мистецька подія

 Мені імпонує  бентежна душа Анджея Леньчука, яка викликає бурхливі емоції після мистецьких акцій товариства «Глорія Віта».

 І це затишне містечко серед луків, садів, лісів, орних грунтів між королівським Хелмом, де похований Данило Романович та  Замостем, що належить до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. 

 На  гербі  і прапорі Красностава  домінують блакитні і жовті барви.

 Два карпи у фонтані  посеред акуратного скверу, паркова скульптура «селянського Петрарки» за столиком, монументальний комплекс споруд  костелу єзуїтів, подібного до  луцького костелу св. ап. Петра і Павла на території Старого міста, повільна течія спокійного Вепшу, що нагадує характер нашого Стиру.

 Концерт «Дзівни єст тен свят – 50 лят пужнєй», що відбувся у Красноставі пополудні 28 травня,  був присвячений памяті Чеслава Нємена. Колись він уже виступав у місцевому  бароковому костелі святого Франциска Ксаверего, молився у цьому храмі, залишив у подарунок для членів товариства «Глорія віта» свої платівки. Ідея травневого концерту народилася під час  листопадового, що відбувався за сприянням обласної філармонії у костелі св. ап. Петра і Павла за участю акторів театру «Гармидер», «Бетховенського тріо» із Замостя, академічного камерного оркестру «Кантабіле», народного хору Луцького районного будинку культури, солістки Галини Конах, котра виконала цей легендарний твір Чеслава Нємена, що став його музичним посланням, унікальним музичним маніфестом усіх людей доброї волі.

 «Дзівни єст тен свят» у виконанні Галини Конах та побільшеного складу «Бетховенського тріо»  розпочинав, а  твір «Не лякайтеся» на вірші Яна Павла Другого завершував  програму концерту у Красноставі на який від товариства «Глорія Віта» отримали запрошення  також Сергій Єфіменко, Степан Цика і автор цих рядків. Анджей Леньчук  запросив до участі у концерті відомий камерний ансамбль «ПроФорма» із Ольштина, який від 2000 року пропонує твори давніх і сучасних композиторів, вишукані стилізації свого керівника Марціна Ваврука, хормейстера і художнього керівника, професора Інституту музики Варміно-Мазурського університету. Як автор, аранжувальник, диригент і  виконавець пан Ваврук брав участь у записові кільканадцяти компакт-дисків польських зірок естради, співпрацював із легендарним вокалістом Боббі МакФерріном під час промоційних концертів його платівки «VOCAbulLarieS»…

 Захопившись творами Нємена з дитинства, пан Марцін  2006 року зі своїм вокальним ансамблем поставив музичний спектакль «Нємен» разом із  Танцювальним театром з міста Кєльце та піаністом Артуром Дуткєвічем, випустив платівку «Нємен а капелла» (2007). «Платівка не стала прощанням з артистом, а початком його життя після життя»,  зазначав «Пшекруй»

 Принагідно зазначу, що 2008 року піаніст Артур Дуткєвич та його тріо виконали  джазові інтерпретації творів Чеслава Нємена та Джимі Хендрікса під час «музичних діалогів» на сцені театру імені Шевченка у Луцьку…

 І ось нова зустріч з незабутніми творами Чеслава Нємена, а також Марека Грехути, Єви Демарчик…

 Слухаючи (вкотре!) твір Чеслава Нємена «Дзівни ест тен свят» у виконання Галини Конах через півстоліття, я вже не шкодую, що колись не зміг потрапити на концерт Чеслава Нємена у Львівській опері. Лише нотка суму від того, що такі видатні твори лишаються «голосом, волаючого у пустелі»…

  Василь Ворон

 


Уперше за роки незалежності

Концерт у театрі імені Шевченка завершив у середу 12 травня весняне турне Волинського державного академічного хору.  Піднесення, яке панувало у фойє перед початком концерту,  переросло в овації уже після виконання першого твору.

 

«Волинь моя» давно стала візитівкою творчого колективу, який готується відзначити 40-ліття, - зазначив після концерту в інтерв’ю для радіопрограми «Студія 3» директор філармонії Сергій Єфіменко. Весняні гастролі були успішними. Вісім концертів відбулися в обласних центрах України, удвічі більше ніж під час Різдвяної серії. Найкраще із творчого доробку солісти колективу, артисти хору, оркестру і балетної групи виконали з притаманних хистом, викликаючи щире захоплення глядачів по обидва боки Дніпра.

 

«Вперше за роки незалежності ми спромоглися на такий масштабний проект, - констатує Сергій Єфіменко, котрий давно виношував і надалі пропонує Міністерству культури свій план пожвавлення гастрольної діяльності, покликаний привести у дію провідні мистецькі колективи обласних філармоній.

 

«З мінімальними бюджетними витратами можна досягнути  разючого результату», упевнений директор філармонії, який силою власного прикладу з допомогою колег та однодумців переконує у слушності своїх розрахунків.

 

«Різдвяну серію концертів хор розпочинав у заповненій по вінця столичній Опері, а ювілейний концерт з нагоди 40-ліття ми плануємо провести у Палаці культури «Україна», ділиться планами на майбутнє Сергій Єфіменко, хоча захмарні розміри орендної плати не дають змоги потрапити на цю сцену не менш іменитим «заслуженим» і «державним» мистецьким колективам.

 

Василь Ворон

 


Два дуети

 

          Наприкінці березня артисти Волинського народного хору вирушили у концертне турне містами України, а до Луцька завітали виконавці камерної музики з Києва та Відня. І за доброю традицією до грона шанувальників камерної музики долучилися викладачі та учні дитячої музичної школи із міста Ківерці, для яких  Сергій Єфіменко виділив філармонічні автобуси,  а  лауреати міжнародних конкурсів піаністка  Маргарита Головко та скрипалька Лідія Футорська адресували перший твір концерту – Сонату до мажор Максима Березовського  у трьох частинах.

 

Маргарита Головко розпочала навчання  у Київській спеціальній музичній школі-десятирічці із пятого класу,  а Лідія Футорська із семирічного віку навчалася у Львівській середній спеціальній музичній школі імені Соломії Крушельницької (клас Марії Футорської).

 

 Маргарита Головко навчалася у  музичній академії, закінчила аспірантуру, міжнародну фортепіанну академію в Італії, у червні 2015 року виступила від України в одному із найпрестижніших конкурсів сучасності – на «Вершині світу» у місті Тромсе (Норвегія).

 

Лідія Футорська після закінчення академії імені Лисенка стажувалася у відомого польського скрипаля професора Константи Анджея. Кульки у Варшавській музичній академії імені Шопена, а від 2011 року вона докторант музичної академії імені С.Монюшка у Гданську.

 

Із численних сольних програм, творів різних епох Лідія Футорська  та Маргарита Головко запропонували лучанам «Фонтан Аретузи» із циклу «Міфи» Кароля Шимановського, триптих «На верховині» Євгена Станковича, «Мрії» В.Косенка, Сонату № 1 ля мінор Моріса. Равеля, три п’єси і балету «Попелюшка» Сергія Прокофєва.

 

Щоправда, від 2012 року  лауреат міжнародних конкурсів Лідія Футорська у дуеті з баяністом Сергієм Хоровцем виконує українську класику, а найоригінальніший виступ цього дуету відбувся на глибині 320 метрі у шахті-музеї Guido міста Забже (Польща).

 

 

 

Ще один дует « Duo Arcord» у складі баяніста Ніколи Джоріча та віолончелістки  Ани Топаловіч вийшов на сцену Волинського академічному театру ляльок 2 квітня.

 

АнаТопаловіч народилася в Бєлграді, але реалізувала свій творчий потенціал поза межами Сербії.  З 7-ми років почала музикувати, а в 17-ть уже навчалась в консерваторії у Відні. Здобула ступінь магістра в університеті міста Кельн, стала  лауреатом міжнародних конкурсів, в місті Рагуза ( Італія) отримала Гран-прі та спеціальний приз за інтерпретації творів Йогана Себастьяна Баха. Ана реалізує себе в композиції,  експериментуючи над новими художніми формами в музиці, а нові ідеї втілює у власному щорічному віденському фестивалі ТРЕФФ-КАНСТ.

 

Акордеоніст Нікола Джоріч 2013 року здобув ступінь магістра мистецтв у Віденській консерваторії. Лауреат міжнародних конкурсів концертував з солістами-вокалістами, квартетом саксофоністів, інструментальним  ансамблем Віденської філармонії,  виступає з сольними програмами класичної та сучасної музики у містах  Відні, Кельні, Берліні

 

«« Duo Arcord»  розпочало концертне турне українськими містами за сприянням композитора Володимира Рунчака. Одну із робіт нашого земляка ( Киріє Елейсон)  гості включили до програми концерту, зігравши твори Астора Пяццоли (Велике танго), Леона Яначека (Казки),Йозефа  Гайдна (Концерт для віолончелі Ре мажор у трьох частинах), Петра Чайковського (Арія Лєнського із опери «Євгєній Онєгін»), Йоханна Додерера (Злий марш), Давида Поппера (Угорська рапсодія)…

 

 «Прекрасна віолончелістка», про яку у шістдесяті роки написали незабутній шлягер польські  «Скальдовє», а також унікальна віолончель перебували  цього вечора у  центрі уваги публіки. Зявившись на початку 16 століття,  цей струнний смичковий інструмент із скрипкової родини  через два століття витіснив віолу да гамба. Про багатющі виразні можливості віолончелі свого часу дбали видатні майстри Андреа Аматі, Джузеппе Гварнері, Антоніо Страдіварі, а в руках нашої гості була цього вечора віолончель майстра Ніколи Гальяно  1815 року.  Тепле, соковите і виразне «грудне» звучання інструмента  порівнюють з людським голосом, одначе в дуеті з інструментом, який «набив оскомину»  ще з радянських часів (« какая ж пєсня без баяна…»), якраз цього «теплого і соковитого»  звучання цього  теплого весняного вечора бракувало, хоча діапазон виконавських можливостей Ани Тополовіч охоплював усі чотири октави, і техніка виконавства Ніколи Джоріча  була на височенному рівні...

 

За доброю традицією обидва дуети долучилися до акції «Подаруємо Луцьку рояль»:  скарбничку акції поповнили ще чотири тисяч гривень.

Василь Ворон

 

 


Концерт «Йоганн Себастьян Бах – в день народження»

У програмі:

  • Чакона
  • Токата і фуга ре мінор
  • Концерт для скрипки та оркестру ля мінор
  • Італійський концерт для фортепіано
  • Концерт для двох скрипок з оркестром ре мінор

Виконують:

  • Назарій Пилатюк – скрипка
  • Микола Гав’юк – скрипка
  • Анна Пилатюк – фортепіано
  • Камерний оркестр «Кантабіле» Волинської обласної філармонії  художній  керівник - народний артист України Товій Рівець.

Напевне, немає у музиці митців, які б не знаходили натхнення у творчості Баха. Феноменально велика, багата та різнопланова спадщина композитора, до якої увійшли понад 1000 творів — це окрема сторінка у музичній історії, окрема апологія людському генієві. 21 березня ми разом з усім світом святкуємо уродини Баха. Концерт «Йоганн Себастьян Бах – в день народження зі скрипкою» – вечір, коли молоді солісти-віртуози на філармонійній сцені даруватимуть слухачам музику німецького віртуоза бароко.

До програми святкового вечора увійшли добре знані твори композитора. Відкриватиме концерт Чакона Баха — інструментальна п'єcа, яка свого часу була однією з найпопулярніших у цьому жанрі барокової музики. Складна побудова передбачає циклічну структуру, варіативність та використання поліфонії. За словами критиків, Бах доволі умовно дотримався форми традиційної чакони, натомість він її розширив та підніс цей жанр на нову висоту.

Далі — токата і фуга ре мінор — настільки помпезна, наскільки й глибока. Один з найвідоміших творів Баха для органу завжди привертає увагу публіки. Адже цей інструмент, створений для величної музики, передає і масштабний задум митця. Також святкового вечора прозвучать Концерт для скрипки та оркестру ля мінор та Італійський концерт для фортепіано.

Солісти вечора — Назарій Пилатюк (скрипка), переможець міжнародних конкурсів, диригент та викладач Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка, який активно концертує у Європі та США; молоді львівські виконавці — Єлизавета Ткачук (скрипка) і Микола Гав'юк (скрипка), лауреати та учасники міжнародних конкурсів і фестивалів. Супроводитиме солістів камерний оркестр «Кантабіле» Волинської обласної філармонії під диригуванням Товія Рівця.

 

Львівська обласна філармонія

 

До  концерту   «Йоганн Себастьян Бах – в день народження»   дирекція Львівської обласної філармонії запросила академічний камерний оркестр «Кантабіле» . Він відбувся погожого  весняного  вечора  21 березня у заповненому по вінця філармонічному залі і, вочевидь,  стане однією із найбільш значущих мистецьких подій  у творчій біографії  оркестру.

  2017-й -  тридцятий рік у творчій біографії академічного  камерного  оркестру, внесок якого у музично-естетичне виховання  волинян не поступається колективному внеску усіх музичних шкіл та училища культури і мистецтв. Їхній внесок особливо значущий, адже  його музиканти  - викладачі і студенти, котрі  філармонічні заходи мусять узгоджувати з годинами праці за основним місцем роботи. ..

  Незважаючи на незліченне число виїзних  концертів,  позбавлені акустичних властивостей  приміщення, несприятливі погодні умови, виховану на зразках масової культури  і, здебільшого, не готову до сприймання живого оркестрового звучання молодіжну аудиторію художній керівник оркестру Товій Рівець не полишає «капітанського мостика» уже три десятиліття. 

 Як і три десятиліття тому, його переповнюють емоції. І щоразу кожен твір із репертуару оркестру  Товій Рівець намагається наблизити  до слухача,  знайти емоційні «точки дотику» , викликати зацікавлення  аудиторії…

 До спадщини Й.С.Баха Товій Рівець і його музиканти зверталися нераз. Зіграли два Бранденбурзькі концерти № 3 і № 4, у співдружності  із скрипалем Остапом Шутком та його дружиною записали «Арію» на компакт-дискові «Аллюжн». В часи Баха словом « аіr» означали різні типи музичних, насамперед інструментальних творів, але особливий тип інструментальних  творів, у яких верхній голос повинен грати солодку і чарівну мелодію зародився в Англії задовго до Баха. Академічний камерний оркестр «Кантабіле» виконував на багатьох концертах сарабанду і гавот із Англійської сюїти Баха. Як зазначав Ніколаус Харнонкурт «твори, які зустрічаються в сюїтах Баха, завжди апелюють до традиційних форм. Перероблені в досить вільні концертні п’єси, вони зберігають лише уявний зв'язок зі своїми танцювальними зразками...  Гавот був спочатку французьким простонародним танцем, який протягом 16 століття почала танцювати шляхта, завдяки чому він музично витончився. Протягом віків він залишався одним із улюблених придворних танців, поки в 19 столітті не вийшов із моди. Його характеризує поміркована стихійність-радість, яка ніколи не  втрачає контролю над собою. Гавот часто служив основою для більших форм, таких як рондо… Гавоти із чотирьох оркестрових сюїт Баха є веселими та сповненими почуття міри п’єсами»

 Концерт у Львові розпочинала монументальна  Токата і фуга ре мінор (аранжування Якоба Ковалеваського) у виконанні академічного камерного оркестру «Кантабіле» під диригуванням народного артиста України Товія Рівця.    Із заслуженим артистом України Назарієм Пилатюком  оркестр виконав  Концерт для скрипки та оркестру ля мінор ( у трьох частинах),    а   на завершення вечора  Назарій Пилатюк, Микола Гав’юк, академічний камерний оркестр «Кантабіле» запропонували меломанам Концерт для двох скрипок з оркестром ре мінор.

 …На балконі, у проході між рядами, слухаючи гру Назарія Пилатюка з оркестром «Кантабіле», енергійно рухався трирічний хлопчик. Краєчком ока я спостерігав його «пластичний етюд», доки музиканти не відіграли усі три частини твору.  Із  «Бахівського синтезу», він сприйняв  якраз зв'язок із танцювальними ритмічними структурами…

 

Василь Ворон

 

«Українська мрія»  про «Бехштейн»

З філармонічного «Мерседеса» сипнула дітвора. Учні музичної школи у Рожищах із учителями  та батьками  приїхали на концерт у Палаці культури міста Луцька, куди цього вечора прийшли і учні другої музичної школи обласного центру. Почин директора обласної філармонії Сергія Єфіменка  глядачі «зі стажем» привітали гарячими оплесками.

 

 

 

Найгарячіші, ясна річ,  випали на долю  лауреатів міжнародних конкурсів китаянки Юлії Ван   та піаніста Дениса Яворського. 

 

Юлія навчається у музичній академії  Ганновера (клас професора К.Вегжіна), активно концертує, а  грант від  німецького фонду дає змогу  грати на скрипці відомого італійського майстра Андреа Постачіні. 

 

Випускника Національної музичної академії ім. Чайковського кандидата мистецтвознавства Дениса Яворського  запрошують у якості концертмейстера на скрипкові та вокальні конкурси, а для концерту у Луцьку він приготував трансцендентні етюди № 6 та № 10 Ф.Ліста.

 

Українець та китаянка запропонували волинянам репертуар, який доступний  лише виконавцям  екстра-класу: Сонату для скрипки і фортепіано соль –мінор К.Дебюссі, «Циганську рапсодію»   М.Равеля, Поему опус 25 Ернеста Шоссона, а справжньою перлиною концерту стала Соната для скрипки і фортепіано ля-мажор у чотирьох частинах Ц. Франка.  

 

 

 

«Музика, що йде від серця, знайде шлях до іншого серця». І має щастя той, кому у дитинстві  сприяють зацікавлені «посередники» – батьки, вчителі чи… директор філармонії. Шедеври світової класики Сергій Єфіменко намагався наблизити  до учнів  у музичних школах з допомогою заслуженої артистки  України солістки Волинської обласної філармонії  Етели Чуприк. Серія концертів у райцентрах не могла тривати довго: вдруге сідати за  шкільні фортепіано чи роялі  навіть у такої витривалої, терплячої і працелюбної  особи, як пані Етелла,  не було вже ні сил, ні бажання…

 

«Петроф» у Палаці культури міста Луцька не набагато кращий від «Красного Октября» у Торчинській музичній школі.

 

І цей контраст стає разючішим, коли у руках скрипальки інструмент світової слави  скрипкового майстра, а не менш талановитий піаніст змушений послугуватися «кабінетним» роялем, який за своїми властивостями не спроможний «озвучити» велике приміщення багатством і розмаїттям тембрів та вишуканих  інтонацій.

 

З числа світової слави піаністів, хто концертував у Луцьку, здається, першим і останнім був Святослав Ріхтер на початку вісімдесятих…

 

Шкода, адже ж з допомогою партнерів філармонії у Любліні чи Замості ми змогли б  слухати найвизначніших серед них.  

 

Отож, Сергій Єфіменко, Юрій Войнаровський та Віктор Тиможинський перетворили цю проблему у своє «домашнє завдання»: заснували громадську організацію «Подаруємо Луцьку рояль», розпочали збірку коштів, а наші гастролери – українець Денис Яворський та китаянка Юлія Ван – доклали до громадської скарбнички ще 2.5 тисячі гривень.

 

Нова  «українська мрія» волинян про великий концертний рояль захоплює все більше число професіоналів і любителів. Сьогодні такі інструменти встановлені у найкращих концертних залах світу і студіях звукозапису. Видатний композитор Клод Дебюссі стверджував, що фортепіанну музику варто писати лише для роялів «Бехштейна», а Ігор Стравінський доправив саме такий інструмент у свій «райський куточок» в Устилузі  із Санкт-Петербурга.

 

 Ніхто протягом цілого століття не відважився наслідувати його прикладу… 

 

Окрім «програми мінімум» у філармонії є ще «програма максимум».

 

Але хто із можновладців сьогодні відважиться подати руку філармонії, допомогти колективу вибратися із «ями» на проспекті Волі 46? Як довго можна не помічати анекдотичної містобудівельної ситуації, що « служить нашій ганьбі» (Лесі Українка). Минулі три десятиліття у приміщенні колишньої автостанції спонукали потужний творчий колектив жити «на валізка» - у прямому і переносному сенсі.

 

Щоправда, «блакитна мрія» покійного Геннадія Місана – про нове приміщення для філармонії, що з кінця вісімдесятих була відкладена на чверть століття, відроджується. Знову і знову…

 

Подолання колоніального минулого і творення сучасної української міської культури, вимагає поваги до надбань світової музичної культури і її носіїв.  

 

                                                                                         Василь Ворон

 

Стрітеня з Пилатюком і «Кантабіле»

    Ще ніколи меломани  не зустрічали філармонічну весну з таким натхненням…За три дні до початку концерту у пересувній касі на Театральному майдані квитків уже не було, а зал Палацу культури міста Луцька виповнили по вінця учні і викладачі  музичних шкіл, студенти і викладачі училища культури і мистецтв імені Стравінського…

 

 

                Скрипаль Назарій Пилатюк навчався грі на скрипці у свого батька, народного артиста України, продовжував вишкіл  у спеціалізованій школі імені Соломії Крушельницької і Львівській національній музичній академії, стажувався у Веймарі…Його дарування відзначив  Юрій Башмет… Під орудою світової слави диригента  Назарій зіграв Концерт № 7 для скрипки і симфонічного оркестру, який знаменитий  Мирослав Скорик запропонував Назарію  для першого виконання. До зустрічі з волинською публікою заслужений артист України Назарій Пилатюк, ЄлизаветаТкачук,  академічний камерний оркестр «Кантабіле» приготували популярну класичну музику – твори Вівальді, Паганіні, Мільштейна, Пяцолли, Монті…  

Що приховує такий інтерес  до популярної класичної музики ?

Спробуємо зазирнути «за лаштунки»  нашого бідного родича – «серйозної музики» з допомогою роздумів Ніколауса Харнонкурта, котрий розмірковує про « сучасну» і класичну» музику

«Сучасна – якою ( це прийнято вже тисячу років) «займаються» серйозні та знамениті музиканти – існує тільки для вузького кола зацікавлених: вони мандрують з місця на місце, але всюди лишаються тими ж самими. Я не іронізую, але вважаю це швидше симптомом розриву, який важко зрозуміти та витлумачити…

 

То що ж сталося? Ми «врятувалися: у момент, коли забракло єдності між сучасною творчістю і життям, ми спробували втекти у минуле. Так звана «культурна людина2, для якої  сьогодення перестає бути живим, намагається для своїх часів порятувати частину культурного, музичного надбання останнього тисячоліття (яке вперше можна осягнути поглядом), виділяючи з нього один або два складові елементи, що мають для неї цінність, яку вона, здається,  може зрозуміти. В такий власне спосіб виконується й сприймається музика музика: в усій музичній спадщині останнього тисячоліття ми спостерігаємо тільки естетичний аспект і з цього черпаємо наше задоволення. Просто ми  вибираємо ту частину, яка є «прекрасною» і яка лестить нашим вухам, при цьому не беручи до уваги, що таким чином остаточно спрощуємо музику. Чи нас зовсім не цікавить, що, шукаючи у музиці прекрасне, яке в усій проблематиці твору займає лише маленьку частку ми проходимо повз те, що становить суть цієї музики?»

З мрією про «Бехштейн...

     Не кожен іменитий піаніст відважаться  виконувати складні фортепіанні твори на інструменті, який починає втрачати стрій  до завершення концерту. Лауреата міжнародних конкурсів Олега Полянського властивості  роялю  у Палаці культури міста Луцька не бентежать. Для нової зустрічі з лучанами – чотирнадцятої за ліком! – «поет фортепіано»  підготував складну і цікаву програму у співдружності з художнім керівником  академічного камерного оркестру «Кантабіле»  Товієм Рівцем.

        

    Олег Полянський родом із Києва. Піаніст і педагог живе і працює у Німеччині,  а до Луцька завітав на запрошення директора  філармонії Сергія Єфіменка одразу після  гастрольного турне у США, де мав шість концертів у Сан Антоніо, Остіні, Цинцинаті, Хюстоні.

 

     У першому відділі концерту піаніст виконав  твори  Людвіга ван Бетховена ( Соната мі-бемоль мажор опус 27  у чотирьох частинах) та  Фридерика Шопена ( Фантазія фа-мінор, опус 49, Балада номер 1, опус 23 соль-мінор).

 

     На початку другого відділу концерту у супроводі  академічного камерного оркестру  «Кантабіле»  прозвучав  Концерт для фортепіано №1 у трьох частинах Йогана Себастьяна Баха. Завершив  програму Концерт для фортепіано, струнного оркестру і літавр Галини Уствольської, учениці Дмітрія Шостаковича. Твір, сповнений трагічного пафосу і драматизму був написаний ще 1946 року, а справжнє визнання до учениці світової слави  композитора прийшло  наприкінці вісімдесятих…

 

    Лауреат міжнародних конкурсів Олег Полянський підтримав ініціативу громадської організації «Подаруємо Луцьку рояль», внісши у скарбничку акції дві тисячі гривень на придбання нового концертного роялю «Бехштейн».